здуріла! Таке сказати! – бурчала під ніс Стефа.
– Йой, матінко Христова! Язик – мій ворог. Але ж я мала на увазі парфуми.
– Та ще й при самім святі лаялась, наче рівня Зойці.
– Мені за дітей твоїх стало так образливо, – виправдовувалась Антониха, а сама вже хапалась за серце й уявляла, як за нею приїхали жовнєри з ґвером, аби везти до арешту в Сибір за її дурні слова.
– Пішли додому від гріха подалі, – промовила Стефа. – Та пиячка вже, мабуть, забула про твої слова. Раптом діти вже самі прийшли? А ми тут лазимо при самому святі…
– Бігом лізьте в кабіну й кажіть, де вас маю завести! – скомандував чоловік двом засніженим мацьопким силуетам. – Де я маю завезти вас разом із вашою ялинкою? – додав, бо в цю мить згадав, через що саме перестрів дівчат.
– То ви нам її продаєте? – перепитали в один голос, наче не вірили власним вухам.
– Забирайте так. Я дарую.
– Ні, – заперечила Зіра. – У нас є гроші. І ми хочемо купити, – наполягала маленька педантка. – Мама буде сварити, якщо візьмемо без грошей.
– А кілько маєте? – сміючись, перепитав Северин, згадуючи копійочки в Адзіних долоньках.
– Якраз на ялинку мама нам дала, ось, – і мала простягнула чоловікові гроші під самий ніс.
Северин поглянув і засміявся ще дужче. Уперше за багато років він сміявся радісно й уголос.
– О! Та то грубі гроші! Ну, добре, раз так просите, то візьму, – і переклав собі до кишені увесь дріб’язок, аби не образити поважних купчинь.
– Ну, от. Гешефт зробили. А тепер нарешті кажіть, куди вас завезти, – повторив чоловік, – таким поважним кубітам не пасує серед ночі швендятись містом, та ще й із ялинкою. Бо вкрадуть.
– Ялинку? – нараз перепитали обидві.
– Вас!..
Через невеличкий дворик та попри бабусин городчик дві захекані малі ґаздині тягли по снігу велетенську пухнасту красуню. Завбачливий Северин перев’язав ялинку тугими шворґами, аби було легше її транспортувати. Замотані у шубки й хустки, лялечки аж шпортались, так поспішали додому. Шалене почуття радості заповнювало їхні душі по самісінькі вінця й час від часу вихлюпувалось назовні щасливими зойками.
У миті, коли відчуваємо, що лихо й невдачі міцно вчепились за комір, на нашому шляху несподівано можуть зустрітися люди з добрим серцем та чистими помислами. І тоді щось тепле пробуджується й у нас самих. Подумки таких людей ми називаємо янголами, іноді й не підозрюючи, що таким самим янголом можемо стати для когось і ми…
Северин від’їжджав від помешкання сестричок і жадібно ловив поглядом у дзеркальці авто дві маленькі засніжені постаті, що, мов мурашки, тягли омріяну здобич до свого тепленького мурашника. «А може, й справді той Бог таки є?» – подумав він, і широка усмішка сьогодні вдруге за багато років засяяла на його вустах. Чоловік піддав автівці газу й поїхав швидше. Туди, де його чекали і вірили…
Алла Рогашко
Під склепінням часу
…Небеса нам таки без