що даремне силкувалася його погамувати.
Перші сто ярдів вони пробігли, ховаючись поміж дерев, а що погоні не було чути, то вони перевели дух і далі пішли вже спокійніше, немов прогулюючись. Але Берт – шукайбіда! – наставив раптом вуха. Звідкись долинали приглушені звуки ударів та хлипання, тож він метнувся вбік на вивідки.
– О! Ану-но сюди! – покликав він.
Решта наздогнали його край висхлої канави й глянули вниз. На дні її вперто вовтузилися двоє чоловіків, що, мабуть, відбилися від загального бойовища; вчепившись один в одного, вони затято борюкалися, ревучи з утоми й безпорадності, а їхні стусани, що ними вони коли-не-коли частувалися, падали кволо й безсило.
– Гей, ти, парубче, – сипни йому піску в вічі, – порадив Берт. – Засліпи його, і тоді твоє зверху!
– Не руш! – гаркнув Біллі на того, що хотів послухати Бертової поради. – А то зійду до тебе та дам такої хлости! Все скінчилося – второпав? Побились, а тепер усі замирилися. Подайте один одному руки. По чарчині – з вас обох. Ну, ось так! Тепер простягайте ваші лапи – я вас витягну.
Йдучи звідти, вороги вже приязно ручкалися й обчищали один одному запорошене вбрання.
– Скоро все втихомириться, – всміхнувся Біллі до Сексон. – Я їх знаю. Їх хлібом не годуй, а дай пововтузитись. Ця буча приперчила їм свято – такої насолоди давно вже не бувало. А що, я не казав? Гляньте-но на той стіл!
Там стояв гурт розкуйовджених чоловіків і жінок, ще спітнілих та засапаних, і вони щиро стискали одне одному руки.
– Ходім потанцюймо, – попросила Мері, тягнучи своїх до павільйону.
По всьому парку юрмилися каменярі, – недавні вороги ручкалися й мирилися, а бари, що розташувалися на вільному повітрі, обступив люд, вельми охочий хильнути чарчину.
Сексон ішла, близько притулившись до Біллі. Вона пишалася ним. Він умів битися і вмів уникати сутичок. Під час сьогоднішньої колотнечі він тільки про те й дбав. Тож вона добре розуміла, що Біллі й на мить не забував ні про неї, ані про Мері.
– Ви хоробрий, – сказала вона йому.
– Невелика штука відібрати цукерку в дитини, – заперечив він. – Вони просто галабурдники, махають руками, наче вітряки. Боксу вони не тямлять. Самі лізуть під руку. – Тільки й лишається, що бити їх. То вже не справжня колотнеча, знаєте.
Він по-хлоп’ячому стурбовано глянув на свої розбиті суглоби.
– А взавтра мені натягати віжки оцими руками, – поскаржився він, – Невесело буде, коли вони понабрякають.
Розділ V
О восьмій годині оркестр «Ель Віста» заграв «Краю рідний, краю», і всі четверо, поспішаючи слідом за іншими до спеціального потягу, встигли захопити у вагоні місця одне проти одного. Коли весела юрба набилася у проходи й площадки вагонів, потяг рушив у свій недалекий перегін – з передмістя до Окленда. У вагоні разом завели різних пісень – хто що і як умів, і Берт, схиливши голову Мері на груди, співав у неї в обіймах «На берегах Вобешу». І проспівав усе від початку