не розумів, що то таке «солодка дівчина», а ось тепер знаю: ти найсолодша на світі жіночка!
Біллі тішився без краю. Пішовши до спальні, він зачесався, тоді повернувся, сів до невеличкого столу й узяв у руки виделку з ножем.
– Жити подружжям багато краще, ніж про це плеще язиком більшість одружених! Бігме, Сексон, ми їм покажемо. Можемо дати їм добру фору, і все-таки виграти. Одне лише мені не подобається.
Побачивши в очах у неї переляк, він засміявся:
– Те, що ми побралися так пізно. Здумай лишень, – я втратив стільки днів!
Очі Сексон засяяли вдячністю й щастям, і подумки вона поклялася все зробити, щоб ніщо й ніколи не затьмарило їхнього подружнього життя.
Після вечері Сексон прибрала стіл і почала мити посуд у зливальниці. Але коли Біллі намірився витирати тарілки, вона схопила його за поли піджака й силоміць посадовила на стілець.
– Сиди й не рипайсь, відпочинь трохи. Слухайся, що я кажу! Отак, закури цигарку – ні, ні, на мене не дивись! Ось тобі ранкова газета. Тільки читай її швидше, а то я попораюся з моїм посудом раніш, ніж ти почнеш читати.
Він читав, пускаючи дим із цигарки, а вона тим часом поглядала на нього і думала, що якби ще пару пантофлів, то родинний затишок був би повний.
Не минуло й кількох хвилин, як Біллі відклав набік газету, важко зітхнувши.
– Даремне! – сказав він. – Не можу читати.
– Що сталося? – всміхнулася вона. – Очі болять?
– Та де там!.. Немов туман їх повиває… Ось я подивлюся на тебе, і воно минеться.
– Ну, то я в одну мить скінчу, мій хлопчику.
Пополоскавши кухонного рушника та вичистивши зливальницю, Сексон скинула фартуха, підійшла до Біла й поцілувала спершу в одне око, а потім у друге.
– Ну, як? Одужали?
– Начебто трохи краще.
Вона поцілувала ще раз.
– А тепер?
– Таки краще.
– А тепер?
– Майже добре.
Але сказавши це, він знову скривився і заявив, що праве око ще й досі йому ріже.
Лікуючи те око, Сексон нараз скрикнула, наче з болю. Біллі сполохнувся.
– Що сталося? Тобі щось болить?
– Очі… Пече, мов ножем!
Тепер уже Біллі став за лікаря, а Сексон за пацієнтку. Коли процес лікування закінчився, вона повела його до вітальні; там вони разом угніздилися у великому кріслі біля відкритого вікна. То була найкоштовніша річ у хаті. За крісло заплачено сім з половиною доларів, і Сексон до самого вечора відчувала докори сумління, хоч крісло було таке вигідне та м’яке, що годі й мріяти.
Солонуватий вітер, після денної спеки такий благословенний для всіх приморських міст, дихнув на них вечірньою прохолодою. До них долітали свист паротягів, чахкання приміських потягів із Сьомої вулиці, які сповільнювали швидкість межи молом і Західно-Оклендським вокзалом; долинав гомін дітей, що бавилися літніми вечорами на вулиці, а зі східців сусіднього ґанку чулося цокотіння говорливих господинь.
– Ну, хто б повірив! – тихо промовив Біллі. – Коли згадаю свою мебльовану шестидоларову