соромно за ображену й заплямовану людську мою гідність.
Та все це ні до чого. Я так хутко тікав з камбуза, що в мене прикро заболіло коліно, і я безпорадно впав на палубу. Але кок і не думав гнатися за мною.
– Ач, як дременув, ач як! – чув я за собою його голос. – І це з хворою ногою! Ходи назад, бідний мазунчику! Годі, я вже тебе не чіпатиму.
Я повернувся і взявся до роботи; на цьому справа й закінчилася, проте тільки тим часом. О сьомій годині я подав сніданок у кают-компанію. Шторм, видно, стих уночі, але море ще дуже хвилювало й вітер був досить свіжий. Вітрила поставлено було ще за попередньої вахти, і «Привид» швидко мчав на всіх вітрилах, опріч двох топселів і бом-клівера. Як я чув з розмов, ці троє вітрил мали поставити зараз же по сніданку. Я дізнався, що Вовк Ларсен хотів якнайкраще використати шторм, який гнав нас на південний захід, до тієї частини океану, де можна скористатись північно-східним пасатом. То вже був цілком надійний вітер, і під ним капітан сподівався пройти більшу частину дороги до Японії: спуститись на південь до тропіків, а тоді, досягши узбережжя Азії, повернути знову на північ.
Після сніданку я мав ще одну неприємну пригоду. Поперемивавши посуд, я вигріб із пічки попіл і поніс на палубу викинути в море. Вовк Ларсен і Гендерсон стояли поблизу штурвального колеса й про щось розмовляли. За штурвалом був матрос, Джонсон. Прямуючи до навітряного борту, я помітив, що він раптом шарпнув головою. Я помилково подумав, що то він пізнав мене і привітався. Насправді ж він хотів попередити мене, щоб я не кидав попелу проти вітру. Не вбачаючи в цьому ніякого лиха, я поминув Вовка Ларсена й мисливця і висипав попіл за борт. Вітер поніс його назад, і не тільки на мене, але й на Гендерсона та на капітана. Ту ж мить Ларсен копнув мене ногою, як собаку. Я й не уявляв, що біль від удару може бути такий сильний. Я похитнувся і напівпритомний сперся на рубку. Все попливло в мене перед очима, мене занудило, і я насилу-насилу дотягся до борту. Але Вовк Ларсен не звертав уже уваги на мене. Він струсив попіл з одежі і провадив далі розмову з Гендерсоном. Йогансен, що побачив усе це з корми, послав двох матросів змити палубу.
Пізніше, того самого ранку, мене чекала зовсім інша несподіванка. За вказівкою кока я пішов до каюти Вовка Ларсена прибрати там і заслати койку. Біля стіни, в головах, була полиця з книжками. Глянувши, я здивувався, бо прочитав такі імена, як Шекспір, Теннісон, Едгар По і Де-Квінсі. Були там також наукові праці і, зокрема, таких авторів, як Тіндаль, Проктор і Дарвін. Були книжки і з астрономії та фізики. Крім того, я побачив «Міфічний вік» Булфінча, «Історію англійської та американської літератури» Шоу, «Природничу історію» Джонсона у двох великих томах і кілька граматик – Меткафа, Ріда і Келога. Я аж осміхнувся, коли побачив примірник «Англійської мови для проповідників».
У моїй уяві ніяк не в’язалися ці книжки з особою власника, і я не міг не сумніватися, чи він їх читав. Однак, прибираючи койку, я знайшов під укривалом том творів Браунінга в кембриджському виданні.