дорогу мовчали. Тільки Йозеф голосно сопів, щось зовсім тихо промовляючи собі під ніс. Клим міг закластися – Шацький молиться. Хоч сам Кошовий не бачив у нічній пригоді жодних загроз ані для себе, ані для нього. Проминувши костел Святого Антонія, візник трохи згодом завернув коня праворуч. Тут освітлення вже не було, зате небо розсипало зорі, й Кошовому відкрився довгий ряд ошатних, дуже затишних одноповерхових будиночків, котрі ховалися за деревами: ними вулицю обсадили з обох боків. Тут теж о цій порі не гуляли романтичні світські парочки, але шпацірували гурти, які хотілося обійти десятою дорогою.
Це вже були безроздільні володіння батярів. Хоч і не закріплені за ними жодним муніципальним документом.
Далі їхали недовго. Зупинившись біля нічим не прикметного зовні будиночка, візник пустив віжки, а Тима легенько підштовхнув Кошового – прибули. Вийшовши, Клим роззирнувся. Новий знайомий закликав за собою. Коли ж до них пристроївся Шацький, його зупинили.
– Що таке? – стрепенувся Йозеф. – Чи ви думаєте, я відпущу пана Кошового без нагляду до вашого вертепу?
– Ви хотіли їхати з нами сюди, пане Шацький, – цикнув крізь зуби Тима. – Але ми не домовлялися, що ви будете слухати наші важливі розмови. Гуляйте тут. Боїтеся – сідайте в коляску й поспіть. Вона довезе вас назад.
– На Личаківську?
– Хоч до самих Кракідалів. – Втративши до Йозефа інтерес, Тима легенько ляснув Клима по плечу: – Гайда. Ласкаво просимо «Під вошу».
Аж тепер Кошовий розгледів: перед ним не звичайний будиночок, а невеличкий ресторанчик. Світло з вікон, забраних зсередини шторами, підморгувало явно не всім перехожим. Це місце, куди не кожен зайде вільно о такій порі, зрозумів Клим. Щось на зразок батярської штаб-квартири, не інакше.
Вивіска в очі не кидалася. Та, проходячи повз неї, Кошовий все ж устиг прочитати назву.
Справді – «Під вошею».
Розділ тринадцятий
Таємна зустріч «Під вошею»
Переступивши поріг, Клим занурився у густу суміш запахів пива, шкварок, чогось пересмаженого, капусти й тютюнового диму.
Ресторанчик усередині виявився не надто великим, але й не зовсім маленьким. Круглі столики стояли по обидва боки, утворюючи неправильне півколо й лишаючи вільним прохід до шинквасу. Біля нього розсілися на стільцях поважні, один в один широкоспинні й широкогузні пани, нагадуючи пташок на дротах. Половина місць ліворуч від входу була порожня, лише за кутнім столиком примостилися дві дівиці, не інакше – місцеві повії, аборигенки. Поява нових відвідувачів миттю привернула їхню увагу, голови повернулися синхронно. Клим так само затримав погляд на курвах, зовсім недоречно згадавши враз, як давно веде чернече життя. Чи здалося, чи досвідчені дівулі на відстані відчули, що він давно постує, – бо одна повернулася на стільчику, зробила ледь помітний жест, моргнула.
Хоча… в сизому диму це могло й привидітися.
Ну їх. Вітер у голові