єврейські погроми проводили діячі з Київського відділення «Союзу Михаїла Архангела», називаючи себе борцями за панування істинної віри. Натомість українські віруючі у схожих акціях помічені не були. Тож православна віра, котру сповідували росіяни, дозволяла їм заради її ствердження громити єврейські вулиці й квартали, тоді як Бог, якому молилися в храмах українці чи, як частіше їх називали, малороси, на сумнівні подвиги заради віри не благословляв.
Міркуючи так, не стільки через намір поміняти не лише місце проживання, а й церковну конфесію, скільки для того, аби чимось зайняти голову, Клим дійшов до місця, де ставав трамвай. Зупинка позначалася стовпом, на якому він побачив дві букви – «D» і «Н».[15] Поки міркував, що вони означають і чи доїде звідси туди, куди треба, нагодився й сам трамвай. Щойно він зупинився й двері відчинилися, Кошовий раптом передумав сідати. Відступив назад, дочекався, поки вагон розвернеться на рейках та поїде, дзенькаючи, назад.
Провівши трамвай поглядом і прийнявши, як йому самому здалося, важливе рішення, прибулий пішов на протилежний бік площі, де товклися коляски візників.
Розділ другий
Інший світ
– Їхати, пане? – запитав[16] найближчий до нього.
– Поїдемо. Для чогось же ти тут стоїш.
Тепер візник розвернувся до Кошового повністю, при цьому ледь не ковзнувши з козел. Клим зміг розгледіти свого першого львівського знайомого краще. Невисокий, міцний, із вузьким лицем, вуса хвацько підкручені вгору. Вбраний він був не так, як його київські колеги: світла сорочка, жилетка, чиї ґудзики погано сходилися на черевці, чорні штани в дудочку, запорошені гостроносі черевики. Вказівний палець підбив угору круглий, схожий на невеличкий казанок чорний капелюх з вузькими круглими крисами.
– З Великої України, по вимові чую, – сказав упевнено й одразу запитав, сіпнувши гострим, зарослим учорашньою щетиною підборіддям: – Чого це ви, пане?
Клим зробив вигляд, що не зрозумів, знову торкнувся пучкою краю ока, перепитав:
– Що – «чого»?
– Оце, – цікавий візник повторив за Кошовим.
– Не твоє діло, – відповів грубувато, зовсім не боячись виглядати нечемним в очах візника. – Ми їхати будемо чи кривлятися?
Візник гмикнув, широким жестом запросив пасажира сідати в коляску. Коли той вмостився, запитав, не поспішаючи повертатися спиною:
– Куди пана везти? – І знову не стримався: – Це ж ви з київського, так?
– Угадав, – відповів Клим сухо.
– А я, пане, не циганка, щоб вам тут гадати.
У голосі кучера тепер зазвучали зухвалі нотки, з чого Клим зробив висновок: львівські візники від київських мало чим відрізняються. Теж не надто зважають на чини. Хоча сам він у Києві не мав аж такого великого чину, аби перед ним ламали картузи міські «ваньки».[17] Вирішив промовчати, заводитися з першим-ліпшим не збирався.
Та новий знайомий