.

та дітей, спала в сорочці з довгими рукавами. Чоловік забив тривогу, коли крізь сорочку почала проступати кров. Тут довелося приспати її, відрізати волосся, бо його тримали шпильки.

      – А забрати шпильки? – поцікавився Йозеф.

      – Смикала себе за волосся, пане Шацький. Видирала його з корінням. Пан Альберт придумав зробити для неї ось такий патичок, прилаштував по краях гумові кружальця. Одержимість можна лікувати електрикою, подібні практики вже були. Пані Повх уже мала два сеанси, та між ними треба робити паузи. Якщо не дозволити їй тицяти себе таким ось патичком, доведеться тримати в гамівній сорочці.

      – Чому?

      – Очі почне дряпати, пане Шацький, – зітхнув професор. – Між іншим, ми обговорювали з паном Альбертом можливість помістити сюди, в це крило, нашого спільного підопічного, Лукана.

      Нарешті Кошовий оговтався й перейшов до потрібної справи.

      – До речі, пане Ліщинський. Ми маємо поговорити про цього пацієнта.

      – Нема про що говорити, – мовив той. – Тобто хлопця жаль, як я вже казав. Його оглянув я, детальніше обстежив ось колега, – кивок на асистента. – Проте його випадок, повірте, досить простий. Хлопець має легку форму душевної хвороби, котра розвивалася поступово і є наслідком зачаття чоловіком, котрий мав проблеми з алкоголем. Коли хочете, ось що заразне: пияцтво й морфінізм. Від таких не народжуються розумово повноцінні діти. Ви ж розмовляли з ним, пане Кошовий?

      – Сьогодні вранці.

      – Ваші висновки?

      – Що маєте на увазі?

      – Чи небезпечний він для суспільства.

      Клим відповів, не думаючи:

      – Ні, пане Ліщинський. Навпаки, суспільство небезпечне для нього.

      – Бачте, – професор картинно розвів руками. – Подібних випадків у практиці кожного нашого лікаря вистачає. На жаль, практика типова. Ось чому я не рекомендував панові Мазуру брати хлопця сюди. Все ж таки, як ви мали змогу переконатися, в цьому крилі, серед підопічних Альберта, пацієнти з цікавішими історіями.

      – Ми не бачили Грегора, – сказав раптом Йозеф. – Того, реготуна.

      – Через дві палати, – асистент кивнув у кінець коридору.

      – Він дуже вам потрібен, Шацький? – роздратовано запитав Кошовий. – Ми з вами не в зоопарк прийшли. І не в цирк. Побачили досить.

      – Ваша правда, – швидко погодився дантист і першим рушив назад, до столу Мазура.

      Ще раз зиркнувши на одержиму пані, Клим посунув за ним. Тутешня атмосфера вже починала на нього відчутно тиснути.

      Повернувшись, асистент, не зважаючи на відвідувачів, почав нотувати щось у свій зошит. Ліщинський, відкотивши полу халата, вивудив із жилетної кишеньки за ланцюжок золоту цибулину годинника, відкинув кришку. Похитав головою.

      – Знайомство вийшло цікавим, пане Кошовий. Та ми справді захопилися. Мету вашого візиту, вибачте, дотепер не зрозумів остаточно. Лише поговорити про Лукана?

      – Ні, – Клим зосередився. – Хотілося знати, бажано – докладно, де він був, коли сталися