мене Василем звуть. Ми живемо на Заваліївці.
– Я знаю…
– А в тебе є батько?
– Є.
– А мати?
– Матері нема… вмерли… у мене мамою – мачуха…
– Чи вона ж тебе жалує?
Дівчина нічого не сказала, тільки спустила очі додолу.
– Так ти не сердишся на мене, що я тебе вдарив? – знову запитався я.
– Ні… Ой, ой! Що це в тебе? – скрикнула вона, хапаючи мене за руку.
Як падав я, то ще забив свою врізану руку, і кров з неї тепер так і цебеніла[93].
– Ой, що це в тебе? – питалася Ксеня.
– Так… урізав…
Мені сором було казати про мою сварку з Івасем.
– Отже треба зав’язати, а то боляче буде, – бідкалася Ксеня.
Але хоч мені в той час і справді боляче було, та сором було хлопцеві признатися. І я відмовив:
– Ні, нічого. Воно не болить. Прощавай! Я до тебе гратися колись прийду.
І зараз же побіг додому, щоб утекти від її питань про виразку[94] і… щоб зав’язати руку.
III
Хоч я й казав Ксені, що прийду до неї гратися, але чомусь не прийшов і зустрівся з нею вже нескоро, аж тоді, як ми сіно своє косили.
Менша сестра не схотіла на поле їхати, а мені довелося їхати з самими великими. Поки батько й брати косили, а сестри гребли недалечко, я то сидів біля воза, що стояв на траві саме під густим буйним зрубом[95], то до їх бігав. А як після обід уже вони далеко відійшли в поле, то мене покинуто берегти воза. Я зостався сам. Якби я взяв книжку, то, може б, оце читав, – у мене така цікава книжка була– казки всякі, – але я її забув, то тепер заходився вирізувати з куща тоненькі хвойдини[96] – хотів возика плести. Довго я мудрував, поки таки сплів його так-сяк і вже хотів був іще щось вимудрувати, як зненацька почув шелест попід кущами. Я глянув і вздрів Ксеню. Вона йшла, не помічаючи мене і не сподіваючись, мабуть, мене тут зустріти. Скоро й вона мене побачила й зупинилася. Я зрадів і зараз же гукнув:
– Ти тут? Як це ти сюда зайшла?
– Тато косять, а я їм обідати приносила, – відмовила вона, не сходячи з місця.
– Та чого ти стоїш? Іди ближче сюди та будемо гратися.
Вона несміливо підійшла і сіла біля мене.
– Ось ба, якого я воза сплів, – утнеш[97] такого? – похваливсь я, показуючи воза.
– Ні, я ніколи не плела возів…
– А що ж ти робила? Ти граєшся як?
– Граюся… ні, не граюся…
– Як то?
– Мати не дають гратися – кажуть, що робити треба.
– А що ж ти робиш?
– Та дитину доглядаю, хату мету… корову пасу… все…
– А гратися ж тобі не хочеться?
– О, ні, хочеться, так хочеться! – скрикнула вона, і оченята в неї аж заблищали; але зараз же засоромилася й стихла.
– Ну, добре, так ми будемо з тобою гратися.
Потроху Ксеня насмілилася, і ми почали гратися як треба. Ми ловили один одного, ховалися по кущах. Одного разу я не міг її довго знайти, коли чую, кричить вона, нарешті,