навчи ж мене, голубко,
Щоб і я так прожила:
Щоб добро робити вміла
І робить не вміла зла!
Українець
Він українець – це запевне,
Бо хвалить сало й галушки,
Та ще вишиванії вдома
Бере він на ніч сорочки.
Колись він навіть – хоч давненько –
Щось написав чи переклав,
Але ж цензура – боже – люта!
І пер він більше не псував.
Колись кричав: «Народ люблю я!
За його хрест би я поніс!»
І за народ в каліках-віршах
Пролив дрібних він з ложку сліз.
Але ж народ – темнота темна –
І віршів тих не зрозумів, –
Мужицтво кинувши, герой наш
На «тепле місце» десь засів,
І хоч накази часто пише,
Щоб в шори брали мужиків,
Але ж він каже: «Україну
Люблю я так, як і любив».
Він галушки і досі хвалить,
І «Кобзаря» бере читать,
І напідпитку починає
Слова вкраїнськії вживать…
Зернятка
І
Щастя хочеш ти зазнати?
Щастя дурно не дається:
Тільки той його придбає,
Хто за його в бої б’ється.
У великім нашім бої
За нового дня світання
Тільки й можна мати щастя,
Варте людського бажання.
ІІ
Як мала у тебе сила,
То з гуртом єднайся ти:
Вкупі буде більше діла,
Швидше дійдеш до мети.
Як на силу ти багатий, –
Не єднайся ти з гуртом:
Буде силу він спиняти, –
Сам іди своїм шляхом!
ІІІ
Говорять люди: не зітхай,
Чого неме, то й так нехай!
А я говорю: не затхай,
Коли нема, – борись, придбай!
ІV
Краще кривду вже терпіти,
Ніж самим її чинити,
А ще краще, пане брате,
Ні чинить, ні зазнавати:
Сил набравшись і надій,
Не терпівши, скинуть з шиї.
V
Гей, по чім дурного знати?
Що розквасив губи й плаче!
Пане брате, пане брате!
Той дурний – то ми неначе.
Всі з зітханнями, з жалями
Озиваються до небі…
Гетьте к бісу з плаксіями!
Нам борців, нам діла треба!
VІ
От, кажуть, – пригоди
Учать людей згоди.
Невже на пригоди
У нас недороди?
Здається, багато
Пригод нам бувало, –
Чомусь тільки згоди
У нас досі мало.
VІІ
На вбогому – лати,
На багачу – шати,
Та не йди сорочки
В дуки позичати:
Коли чим не маєш
Прикрить свою спину,
То йди просить, брате,
В убогу хатину.
VІІІ
Кажуть: бог нерівно ділить,
Жде,