самою вузькою смужкою трави, ні разу не ступивши вбік, а я сказав, що це був подвиг. Про себе ж вирішив, що це неможливо, хіба що, на наше нещастя, у неї виявилося б запасне пенсне. Тоді я почав серйозно розмірковувати над гіпотезою, що власниця пенсне й досі в будинку. Виявивши схожість двох коридорів, я збагнув, що вона дуже легко могла їх сплутати. У такому разі, вочевидь, вона мала потрапити до спальні професора. Це міркування насторожило мене, і я ретельно оглянув кімнату, розраховуючи помітити в ній хоч якісь ознаки схованки. Килим був цілісний і туго натягнутий на підлозі, і я відкинув версію про люк. Могла бути ніша позаду книг, таке буває в старовинних бібліотеках. Я звернув увагу, що книги розкидані всюди, але не перед тією шафою. Отже, вона могла слугувати дверима. Але жодних інших ознак, які б підтверджували мою теорію, не було. Тоді я знову звернув увагу на килим. Він був сірувато-брунатний, і я міг легко провести один експеримент. Для цього викурив незліченну кількість цих чудових цигарок і обсипав попелом усю підлогу біля підозрілої шафи. Цей простий виверт виявився дуже ефективним. Потім ми пішли донизу і я, Ватсоне, у вашій присутності переконався (втім, ви не зовсім зрозуміли, до чого ті мої розпитування), що професор почав їсти набагато більше. Цього й слід було очікувати, якщо йому довелося годувати ще одну людину. Потім ми знову піднялися в спальню. Розсипавши пачку з цигарками, я отримав нагоду уважно дослідити килим і переконався, що під час нашої відсутності бранка покидала свій притулок… Ну, Гопкінсе, ось і Черінґ-Кросс. Вітаю вас із вдало закритим слідством. Ви, не сумніваюся, поїдете звідси прямо до Скотленд-Ярду. А наш шлях, Ватсоне, лежить до російського посольства.
The Adventure of the Golden Pince-Nez
When I look at the three massive manuscript volumes which contain our work for the year 1894 I confess that it is very difficult for me, out of such a wealth of material, to select the cases which are most interesting in themselves and at the same time most conducive to a display of those peculiar powers for which my friend was famous. As I turn over the pages I see my notes upon the repulsive story of the red leech and the terrible death of Crosby the banker. Here also I find an account of the Addleton tragedy and the singular contents of the ancient British barrow. The famous Smith-Mortimer succession case comes also within this period, and so does the tracking and arrest of Huret, the Boulevard assassin – an exploit which won for Holmes an autograph letter of thanks from the French President and the Order of the Legion of Honour. Each of these would furnish a narrative, but on the whole I am of opinion that none of them unite so many singular points of interest as the episode of Yoxley Old Place, which includes not only the lamentable death of young Willoughby Smith, but also those subsequent developments which threw so curious a light upon the causes of the crime.
It was a wild, tempestuous night towards the close of November. Holmes and I sat together in silence all the evening, he engaged with a powerful lens deciphering the remains of the original inscription upon a palimpsest, I deep in a recent treatise upon surgery. Outside the wind howled down Baker Street, while the rain beat fiercely against the windows. It was strange there in the very depths of the town, with ten miles of man’s handiwork on every side of us, to feel the iron grip of Nature, and to be conscious that to the huge elemental forces all London was no more than the molehills that dot the fields. I walked to the window and looked out on the deserted street. The occasional lamps gleamed on the expanse of muddy road and shining pavement. a single cab was splashing its way from the Oxford Street end.
“Well, Watson, it’s as well we have not to turn out to-night,” said Holmes, laying aside his lens and rolling up the palimpsest. “I’ve done enough for one sitting. It is trying work for the eyes. So far as I can make out it is nothing more exciting than an Abbey’s accounts dating from the second half of the fifteenth century. Halloa! Halloa! Halloa! What’s this?”
Amid the droning of the wind there had come the stamping of a horse’s hoofs and the long grind of a wheel as it rasped against the kerb. The cab which I had seen had pulled up at our door.
“What can he want?” I ejaculated, as a man stepped out of it.
“Want! He wants us. And we, my poor Watson, want overcoats and cravats and goloshes, and every aid that man ever invented to fight the weather. Wait a bit, though! There’s the cab off again! There’s hope yet. He’d have kept it if he had wanted us to come. Run down, my dear fellow, and open the door, for all virtuous folk have been long in bed.”
When the light of the hall lamp fell upon our midnight visitor I had no difficulty in recognising him. It was young Stanley Hopkins, a promising detective, in whose career Holmes had several times shown a very practical interest.
“Is he in?” he asked, eagerly.
“Come up, my dear sir,” said Holmes’s voice from above. “I hope you have no designs upon us on such a night as this.”
The detective mounted the stairs, and our lamp gleamed upon his shining waterproof. I helped him out of it while Holmes knocked a blaze out of the logs in the grate.
“Now, my dear Hopkins, draw up and warm your toes,” said he. “Here’s a cigar, and the doctor has a prescription containing hot water and a lemon which is good medicine on a night like this. It must be something important which has brought you out in such a gale.”
“It