і в руках якого перебувала доля митця. Леонардо знайшов свого патрона в особі честолюбного, схильного до пишноти, спритного політика – втім, мінливого і легковажного – Лодовіко Сфорци на прізвисько Моро. При його дворі у Мілані Леонардо згаяв найплідніший період свого життя; саме тут він найбільше розвинув свою творчість, доказом чому служать «Таємна вечеря» і кінна статуя Франческо Сфорци. Він покинув Мілан раніше, ніж зазнав катастрофи Лодовіко Моро, який помер у французькій в’язниці.
Коли звістка про нещасливу долю покровителя дійшла до Леонардо, він написав у своєму щоденнику: «Il duca perse lo stato e la roba e liberta e nessuna sua opera si finì per lui» [Герцог утратив свої землі, своє майно, свою свободу, і жодна справа, ним розпочата, не була доведена до кінця][77]. Показово, що він тут робить своєму патрону той закид, який нащадки мали б зробити йому самому – він ніби хоче перекласти відповідальність на кого-небудь з розряду батьків за те, що залишив незакінченими свої твори. Насправді, у житті, він не був несправедливим до герцога.
Якщо наслідування батька зашкодило Леонардо як художнику, то антагонізм до батька став інфантильною умовою його – не менш значних, ніж мистецькі – наукових здобутків. За влучним порівнянням Мережковського, він був подібним до того, хто прокинувся зарано, коли ще темно і коли решта всі ще сплять. Леонардо наважився висловити сміливу сентенцію, яка захищає будь-яке незалежне дослідження: «Chi disputa allegando l`autorità non adopra l`ingegno ma piutosto la memoria» [Хто у суперечці спирається на авторитети, той радше застосовує пам’ять замість розуму][78]. Так він став першим з нових дослідників природи; першим від часів давніх греків він підійшов до таємниць природи, спираючись тільки на спостереження і власний досвід, і нові знання і блискучі передбачення стали йому віддякою за мужність. Але якщо він вчив нехтувати авторитетами і відкинути наслідування «древнім», а натомість вказував на вивчення природи як на джерело істини, то він тільки повторював у найвищій доступній людини формі сублімовану пристрасть, яка оволоділа ним, коли він іще хлопчиком вдивлявся у навколишній світ. Якщо з наукової абстрактної мови перекласти мовою особистого людського досвіду, то «древні» й «авторитети» відповідають батькові, а природа – це лагідна годувальниця-мати. Більшість людей – так само зараз, як у давнину – відчувають настільки сильну потребу триматися за які-небудь авторитети, що їм здається, світ захитається, коли що-небудь підважить ці авторитети, і один тільки Леонардо міг дати собі раду без цієї опори; він не був би на це здатний, якби в перші роки життя не навчився обходитися без батька. Не придушене батьком інфантильне сексуальне дослідження дало поштовх його пізнішим сміливим і незалежним науковим дослідженням, а відмова від сексуальності сприяла подальшому розвитку цієї тенденції.
Коли хтось, як Леонардо, уникнув у дитинстві залякувань батька і у своїх пошуках скинув пута авторитетів, годі очікувати від цієї особи, що вона залишиться побожною і не спроможеться відкинути релігійні