і взаємозамінність суть замінні поняття, обидва виражають той самий стан речей у різних формах, немов у стані спокою і в русі. Що може хвилювати нас у цілому світі, приписуючи речам, понад наївно суб’єктивне їх використання, ще й своєрідної значливості, яку ми називаємо їхньою вартістю? Їхній рідкісності самій по собі і для себе це не може вдатися. Бо якби вона існувала просто як факт і в якийсь спосіб не підлягала модифікації з нашого боку – чим вона є не лише завдяки продуктивній праці, а й через зміну власника, – то ми сприймали б її як природну і внаслідок відсутніх відмінностей, мабуть, зовсім навіть неусвідомлювану визначеність зовнішнього космосу, яка не виокремлює речі понад їхні змістовні якості. Вона походить тільки з того, що за речі мусить бути щось сплачено: терпіння очікування, зусилля пошуку, докладання робочої сили, відмова від чогось іншого, гідного бажання. Отже, без ціни – спочатку ціни в цьому широкому значенні – не дійти до жодної вартості. Дуже наївно це відчуття виражає віра деяких полінезійців: якщо не сплатити лікареві, то не діятиме лікування, яке він прописав. Те, що з двох об’єктів один вартісніший за інший, і внутрішньо, і зовнішньо видається лише так, що суб’єкт готовий віддати, мабуть, останній за перший, але не навпаки. У практиці, ще неускладненій багатьма членами, висока або мізерна вартість може бути лише наслідком або виразом цієї безпосередньої практичної волі до обміну. І коли ми кажемо, що одні речі ми вимінюємо на інші, бо вони рівновартісні, то це являє собою лише ту неодноразово повторювану поняттєво-мовну інверсію, з якою ми так часто гадаємо, що кохаємо когось, оскільки він володіє певними властивостями – тоді як ми тільки позичили йому ці властивості, позаяк ми кохаємо його, або з якою ми виводимо моральні імперативи з релігійних догм, тоді як насправді ми віримо в ці останні, бо ті перші є живими в нас.
Ціна за своєю абстрактною сутністю збігається з економічно об’єктивною вартістю; без ціни взагалі не вдалося б провести розмежувальної лінії, яка відділяє вартість від суб’єктивного споживання предмета. Справді-бо, вислів, мовляв, обмін припускає рівність вартості, не правильний з позиції суб’єктів, що укладають угоду. А і В можуть обмінювати між собою своє майно б і в, оскільки обидва останні рівновартісні. Однак А не мав би жодного приводу віддавати своє б, якби він дійсно одержував би за це лише рівновелику для нього вартість в. Для нього в мусить означати більшу величину вартості за ту, яку він посідав досі в б; і так само В мусить більше набувати, ніж утрачати при обміні, щоб вступати в нього. Отже, якщо для А в вартісніше за б, а натомість для В б вартісніше за в, то це, звісно, урівноважується об’єктивно, з позиції якогось спостерігача. Але ця рівність вартості не існує для того контрагента, який більше отримує, ніж віддає. Якщо ж він переконаний мати справу з іншим за правом і справедливістю й обмінювати рівновартісне, то для А це можна висловити так: об’єктивно він