зупиняються лише на одній думці й тим самим виключають відношення в його нескінченній плідності, з’являється самосуперечність: дух повинен судити про самого себе, він або сам був підвладним своєму остаточному присуду, або уникнув його, й обидва вони однаковою мірою викорінюють свою чинність. Утім релятивізм одразу визнає: над кожним виказаним нами судженням стоїть якесь вище судження, що вирішує, чи правильне те перше; але це друге, утворена нами відносно нас самих логічна інстанція, саме знову потребує (розглянуте як психологічний процес) легітимації через якесь вище судження, в якому повторюється той самий процес – нехай він продовжується у нескінченне, нехай так, що змінилася легітимація між двома змістами судження або що один і той самий зміст один раз функціонував як психічна дійсність, а інший раз як логічна інстанція. Одначе цей погляд і щодо інших принципів пізнання усуває небезпеку самозаперечення, на яку їх наражає підпорядкування їх самим собі. Так само не слушно, що коли скептицизм заперечує можливість істини, сама ця гадка мусить бути неістинною, як і те, що песимістична думка про ницість всього дійсного перетворює сам песимізм на ницу теорію. Справді-бо, фундаментальна здатність нашого духу полягає в тому, щоб оцінювати самого себе, ставити свій власний закон над самим собою. Це є нічим іншим, як вираженням або розширенням початкового факту [Urtatsache] самосвідомості. Наша душа має не субстанційну єдність, а лише ту єдність, яка випливає із взаємодії суб’єкта й об’єкта, на яку вона поділяє саму себе. Це не випадкова форма духу, що могла б бути й інакшою, не змінюючи нашої суті, а його вирішальна сутнісна форма. Мати дух означає ніщо інше, як могти здійсняти це внутрішнє відмежування, перетворювати самого себе на об’єкт, мати змогу знати самого себе. Те, що немає «жодного суб’єкта без об’єкта і жодного об’єкта без суб’єкта», передусім здійснюється в самій душі, вона як знаюча [die wissende] підноситься над самою собою, такою, що вже знає [die gewuβte], і тоді, коли вона знову знає це знання самої себе, її життя принципово пробігає в progressus in infinitum[10], чия відповідно актуальна форма, ніби його переріз, являє собою рух по колу: психічний суб’єкт знає себе як об’єкт, а об’єкт як суб’єкт. Тоді як релятивізм як принцип пізнання прямо від початку засвідчує себе разом із підпорядкуванням самому собі, яке стає згубним для стількох абсолютистських принципів, він тільки найчистіше виражає те, що він виконує і для тих інших принципів: легітимацію духу судити про самого себе, однак щоб результат цього процесу судження, хоч би яким він вийшов, не робив примарним сам процес. Адже це ставлення-себе-потойбіч-самого-себе [Sich-jenseits-seiner-selbst-Stellen] тепер виявляється ґрунтом усякого духу, він водночас є суб’єкт і об’єкт, і тільки якщо нескінченний у собі процес знання-самого-себе, оцінки-самого-себе переривається на якому-небудь члені і цей останній мов абсолютний протиставляється всім іншим, на самосуперечність перетворюється те, що пізнання, яке в певний спосіб оцінює
