можна ошукати. Хлоп каже собі йому се а се зробити, заким когут запіє, а дасть йому душу. Чорт уже кінчить роботу, а хлоп штучним способом примушує когута піяти… Інший разом зобов’язуєсь чорт збудувати міст, а за те дістане першу душу того, хто перейде тим мостом. Коли міст готовий, люди наганяють пса або свиню…
Бувало навіть, що чорт, принцип зла, був добрий. Навіть теологи знають про таких чортів, що активно не згрішили в небі, лишень були покарані за невтральність. Данте помістив їх перед властивим пеклом. Такий добрий чорт помагає людям в небезпеках і бідах зовсім безкорисно. Одного лицаря визволяє чорт з неволі за те, що той його колись приодів, як він дуже був змерз. Були й такі чорти, що зовсім добровільно служили людям, навіть монастирям. Один чорт побився об заклад з архистратигом Михаїлом, хто гарнішу церков збудує, інший учив святого Бернарда псальму, який напевно веде у рай, а згадуваний уже Цезарій розказує про одного чорта, що за кошик ягід сторожив у винниці. Були також такі, що повнили практики релігійні.
Чи чорти ніколи не жалували за утраченим раєм? Здаєсь, що так, одначе вони не каялися своїх гріхів. Амбіція їх оказуєсь із ось якої легенди: чорт жалуєсь перед Христом, що Христос нужденного чоловіка полюбив дужче, ніж його, ангела, і не хоче його спасти. Христос на се: «Коли я тобі не помагаю, се тому, що ти сам собі помогти не хочеш. Треба жалувати, молитись, просити о милість, як люди»… На се каже чорт: «Мені жаль, що я втратив небо, але тобі молитись і признавати свій гріх не буду. Радше нехай вічно живу в найглибшім пеклі». Авжеж були й такі, що сповідались, звичайно, по-свойому… Та се мабуть з тих – добродушних дурнів. За те ось як говорить Люцифер Байронів:
Ні! Небом сим кленусь, де він панує,
Життям, що спільне є йому й мені
І тими вічними зірками – ні!
Нехай є надо мною переможець,
Та він не пан мій! Хай весь світ йому
Поклониться, – я ні!
….Лютувати буде боротьба,
Хитатись щастє в сей бік або той,
Аж з нас один розсиплеться в ніщо.
І справді, чорт розсипався в ніщо, заким здужав навернутись.
Як то було із первовіку
У Густинському літопису ХVII ст. читаємо: «Два суть бози: Єдин Небесний, другий во аді». Фраза ця – залишок дуалістичного вірування, яке тривалий час ще побутувало в народі. Згідно з нашою мітольогією Господь і Сатанаїл творили світ разом, і всі тварини і рослини чітко поділені на Господні й диявольські. За найдавнішими уявленнями, Сатана створив усе видиме і матеріальне – землю, тварин, рослини, ба навіть людей. Оповідання про створення світу знаходимо вже у Початковому літопису: «Мився Бог в мовниці (лазні) і воспотився, отерся віхтем і сверже з небеси на землю. І распреся (посперечався) Сатана з Богом, кому в нім (себто у віхті) створити чоловіка. І створи диявол чоловіка, а Бог душу в онь (в нього) вложи, тим же, аще умреть чоловік, в землю ідеть, а душа к Богу».
У цьому розділі