досить переконливо для них обох. Її захоплення зростало. Їй стало цікаво знати: ким є насправді Скотт? Вона почала ліниво, ніби знехотя, розпитувати про зв’язок юнака з Роджерсами й закінчила – він навіть не помітив, як вони дійшли до цього, – його детальним описом свого помешкання в Нью-Йорку.
– Я б хотіла жити в Нью-Йорку, – говорила вона, – на Парк-Авеню, в одній із тих білих розкішних квартир із дванадцяти величезних кімнат, що коштує цілий статок.
– Якби я одружився, то теж би хотів там жити. Парк-Авеню – одна з найпрекрасніших вулиць на світі, гадаю, мабуть, тому, що там немає жодних занедбаних парків, які завжди намагаються засадити в містах, що створює штучний ефект природності.
– Отож-бо, – погодилася Янсі. – Ми з батьком тричі на рік їздимо в Нью-Йорк. І завжди зупиняємося в «Рітці».
Це було не зовсім так. Зазвичай вона раз на рік благала батька – з його байдужістю до змін у своєму спокійному існуванні – про поїздку в Нью-Йорк, запевняючи його, що просто повинна погуляти там тиждень: порозглядати вітрини крамничок на П’ятій Авеню, пообідати чи випити чаю з колишніми шкільними подругами із «Фармовер», пристати на запрошення сходити в театр зі студентами Єлю чи Принстона, що ненароком опинилися в місті. Ці поїздки були незабутніми; кожна година наповнювалася барвами, і життя по вінця тонуло в них; танці у «Монмартрі», обіди в «Рітці», де за столиком поруч сиділи відомі кінозірки чи жінки з вищого суспільства, чи тільки мрії про те, що б вона змогла купити в Хемпеля, Уокса чи Трамбла, якби дохід її батька складався ще з додаткових нуликів. Вона обожнювала Нью-Йорк із невгамовною, неупередженою пристрастю – обожнювала так, як можуть захоплюватися дівчата із Середнього Заходу чи Півдня. На яскравих ринках вона відчувала, як її душа поринає в блакить через бурхливу насолоду, тому що для її очей у цьому місті не існувало нічого огидного, нічого мерзенного, нічого низького.
Вона жила в «Рітці» лише раз – тоді готель «Манхеттен», у якому вони зазвичай зупинялися, закрився на переоснащення. Вона знала, що більш ніколи їй не вдасться вмовити свого батька ще раз зупинитися у «Рітці».
Через хвилину вона попросила олівець з папером і нашкрябала записку «Містеру Бауману, бар», у якій йшлося про те, що він повинен підвезти додому місіс Роджерс і її гостя, «за їхнім бажанням» – наголосила вона. Дівчина сподівалася, що він «і на слизькому не спотикнеться». Цю записку вона передала батькові через офіціанта. Перед наступним танцем їй повернули записку з коротким «Ок» та його ініціалами.
Вечір непомітно добіг кінця. Скотт Кімберлі так часто запрошував її на танець, як дозволяли правила етикету, й безперервно говорив про її вічну й нетлінну красу, а вона з примхливим пафосом тільки й очікувала цього. Крім того, він ще над нею підсміювався, проте їй, здавалося, це не дуже подобалося. Як і всі невпевнені люди, вона навіть не усвідомлювала, що була невпевненою. Вона повністю так і не зрозуміла слова Скотта Кімберлі, котрий сказав, що її індивідуальність переживе її навіть після того, як вона постаріє й вже давно перестане думати про