Це серйозно?
– Ні. Зачепило рикошетом. На щастя, мій кашкет пом’якшив удар. Це сталося в Сомосьєррі. Мені дали тиждень відпустки на одужання. Післязавтра я повертаюсь на передову.
– Як справи у наших?
– Чудово. Ми за двадцять кілометрів від Мадрида й просуваємося вперед. Подейкують, що республіканський уряд покинув столицю і перебрався до Валенсії. Якщо нам пощастить, усе закінчиться на Різдво. Ти знайомий з Ческою, моєю своячкою?
Пахощі «Амока». Або «Божевілля Сходу», як їх називали журнали мод. Дорогі, вишукані парфуми, які було напрочуд важко знайти за нинішніх обставин. Фалько окинув жінку уважним поглядом: світлі очі, довгий ніс, ідеальні груди, пропорційне тіло. Таких панянок полюбляв малювати художник Ромеро де Торрес[3]. У ній відчувалося щось циганське, але це лише додавало шарму. Значно вродливіша за більшість. Вища категорія.
– Не мав такого задоволення.
– Лоренсо Фалько, мій давній шкільний друг. Ми кілька років вчилися разом у коледжі братів Марист, у Хересі… Марія-Еухенія Прієто, дружина мого брата Пепіна. Ми всі звемо її «Ческа».
Фалько кивнув і потиснув простягнуту руку. Він кілька разів бачив її чоловіка. Хосе Марія Ґорґель, граф де ла Міґалота, був чванливим холодним аристократом років сорока, який захоплювався кінними перегонами. Свого часу вони відвідували ті самі клуби фламенко й елітні борделі в Севільї та Мадриді.
– Як поживає твій брат? – спитав він у Хайме суто із ввічливості, не відводячи очей від Чески. Завжди цікаво й корисно спостерігати за реакціями заміжньої жінки, коли йдеться про відсутнього чоловіка.
– Добре, наскільки я знаю, – відказав той. – Воює з 18 липня. Йому доручили керувати полком регуларес[4] десь на мадридському фронті. Під Навалькарнеро, якщо не помиляюсь. Звучить непогано, чи не так? Як за старих часів. Іспанський гранд керує маврами. Нетлінна Іспанія воскресає, аби знищити марксистську наволоч.
– Дивовижно, – мовив Фалько.
Покосившись на жінку, він збагнув, що вона вловила іронічний підтекст. Проте не встиг визначити, добре це чи погано з тактичної точки зору, оскільки дехто відвернув його увагу. Глянувши поверх оголеного плеча Чески (прикритого тоненьким напівпрозорим газом згідно з останніми модними тенденціями), він побачив Марілі Ґранжер, особисту секретарку адмірала. Фалько здивувався, але, трохи поміркувавши, зрозумів, що її присутність була цілком логічною, адже Марілі дружина офіцера Головного морського штабу в Саламанці. Вдала ідея – доручити їй роль посередниці. В глибині зали, між колонами, біля фуршетного столу, Фалько розгледів біляву голову Ганса Шретера – той прямував до дверей маленької вітальні.
– З вашого дозволу я піду, – сказав він.
Коли Марілі зачинила двері й залишила їх на самоті, Шретер окинув Лоренсо Фалько допитливим поглядом. В одній руці німець тримав чарку коньяку, а в іншій – гаванську сигару. Великий кадик