Він відчув, що кудись пливе.
– Кевіне!
– Що?
– Що це було?
– Не знаю, але це точно цікаво, чи не так?
Сколфілд повернувся до свого столика й усміхнувся їй. Щось холодне шкрябнуло їй серце так, що воно аж затріпотіло.
– Кевіне, наш столик готовий.
– Так, – озвався він. Ще раз поглянув на візитівку, а тоді швидко поклав її в кишеню й підвівся, щоб піти за Міріам.
Вони сіли за одним з усамітнених столиків у затишному куточку в глибині ресторану. Маленька олійна лампа на столику освітлювала їхні обличчя м’яким жовтим чарівним світлом. Замовивши білий зинфандель[3], вони без поспіху його попивали й водночас тихо розмовляли, згадуючи інші часи, інші романтичні трапези, інші безцінні моменти. Негучна фонова музика кружляла довкола них і над ними, як музична тема у фільмі. Він підніс її руку до своїх губ і поцілував їй пальці. Вони так пильно дивились одне на одного, що офіціантці стало соромно заважати їм, питаючи, що вони замовлять.
Лише після того, як їм принесли їжу і вони почали їсти, Міріам згадала про Пола Сколфілда.
– Ти справді ніколи не чув про його фірму?
– Ні, – подумавши, він хитнув головою, а тоді витягнув картку і придивився до неї. – Не можу сказати, що чув, але це нічого не означає. Знаєш, скільки фірм є в самому лише Нью-Йорку? Гарне місце, – зауважив він. – На розі Медісон і Сорок Четвертої.
– Кевіне, якийсь інший юрист приходить подивитися на тебе в дії – це ж дещо незвично, так?
Він знизав плечима.
– Не знаю. Так, мабуть, так. Чи є кращий спосіб оцінити людину, ніж побачити її за роботою? І не забувай, – додав він з явною насолодою, – ця справа засвітилась у нью-йоркських газетах. Минулої неділі про неї була п’ятисантиметрова колонка в «Times».
Міріам кивнула, проте він бачив, що її щось бентежить.
– А чому ти питаєш?
– Не знаю. Він так говорив і так дав тобі свою картку… він був… такий упевнений.
– Гадаю, це приходить з успіхом. Цікаво, наскільки серйозно він говорив про гроші… удвічі більше, ніж я заробляв би, якби став партнером у «Бойл, Карлтон і Сесслер»?
Він знову поглянув на картку й хитнув головою.
– Там ти заробляєш достатньо, Кевіне.
– Заробляти достатньо вже неможливо, та й таких справ, як ця справа Вілсон, багато не буває. Я тільки боюся, що займусь однією з їхніх сфер і мене завалять корпоративним правом чи нерухомістю просто через те, що у сфері кримінального права роботи буде небагато.
– Кевіне, це тебе ще ніколи не бентежило.
– Знаю, – він нахилився вперед, зазирнувши в коло світла маленької лампи, і його обличчя з м’якого та спокійного раптом стало розпашілим і збудженим, – але цього разу, Міріам, зі мною в судовій залі щось коїлося. Я це відчував. Час від часу я… сяяв. Я наче постійно перебував на межі, знав, що кожне слово надзвичайно важливе, що на кону стоїть не чиясь там земля, а щось більше. На кону стояло все життя людини. У моїх руках було майбутнє Лоїс Вілсон. Я був наче кардіохірург