письмове свідчення.
– О, звісно.
Він вийшов слідом за Полом, озирнувшись один раз заради усмішки, яка ще не зникла з обличчя Венді Аллан.
– Як ви не забуваєте про роботу в оточенні таких гарних жінок? – напівжартома запитав Кевін.
Пол зупинився й повернувся до нього.
– Венді та Даяна гарні, Елейн і Карла, як ви побачите, теж, але всі вони – ще й першокласні секретарки, – усміхнувся Пол й озирнувся на бібліотеку. – Містер Мільтон каже, що більшість чоловіків схильні вважати, ніби гарні жінки не розумні. Якось він виграв справу, тому що один прокурор думав саме так. Нагадайте мені якось, щоб я попросив його розповісти вам про це. До речі, – додав Пол, стишивши голос, – усіх секретарок містер Мільтон дібрав особисто.
Кевін кивнув, і вони пішли далі до кабінету Теда Мак-Карті.
Мак-Карті багато чим нагадав Кевінові його самого. Він був на два роки старший, приблизно одного зросту з Кевіном і мав схожу статуру, проте волосся в нього було чорне, шкіра – набагато темніша, а очі – темно-карі. Але вони обидва народилися та виросли на Лонг-Айленді. Мак-Карті жив у Нортпорті та навчався на юридичному факультеті Сиракузького університету.
Дружина Теда Мак-Карті, як і Міріам, теж виросла на Лонг-Айленді. Раніше вона працювала адміністраторкою при лікареві в Коммаку. Вони теж поки що не мали дітей, але планували невдовзі їх завести.
Кевін відчув, що Тед Мак-Карті – людина педантична. Він сидів за великим столом із чорного дуба, де його папери лежали охайно біля великої фотографії дружини в срібній рамці та ще однієї фотографії в такій самій рамці, де були зображені він і дружина в день весілля. Його кабінет був досить простим порівняно з кабінетами Дейва Котейна та Пола Сколфілда, але в ньому краще відчувалися порядок і чистота.
– Радий знайомству, Кевіне, – промовив Мак-Карті, підвівшись із крісла, коли Пол їх познайомив. Тед, як і Дейв із Полом, мав приголомшливий голос і говорив енергійно та чітко. – З того, як про вас розповідали містер Мільтон і Пол, я зрозумів, що ви скоро будете з нами.
– Здається, про це всі дізналися раніше за мене, – пожартував Кевін.
– Зі мною було так само, – зауважив Тед. – Я працював у батьковій фірмі й не мав ані найменшого наміру йти, аж тут до мене звернувся Пол. Приїхавши сюди на зустріч із містером Мільтоном, я вже роздумував про те, як повідомлю про це батька.
– Неймовірно.
– Тут практично щодня відбувається щось захопливе. А тепер, коли до нас долучитеся ви…
– Я з великим нетерпінням чекаю на це, – відповів Кевін.
– Удачі і вітаю на борту, – сказав Тед. – Мушу бігти – треба взяти свідчення щодо клієнта, якого звинувачують у зґвалтуванні сусідської доньки-підлітка.
– Справді?
– Розповім вам про це на службовій нараді, – пообіцяв Тед.
Кевін кивнув і пішов до виходу за Полом. У дверях він зупинився.
– Я б хотів дещо спитати, Теде, – сказав Кевін, думаючи, як відреагують на його рішення Міріам і її та його батьки.
– Звісно, питайте.
– Як