воду, поливаючи квіти. Вона поставила відро на землю, закинула туди край шланга й повернула кран. Зашуміла вода, й аж тут Тамарі стукнуло в голову: як Марина зайшла у двір, коли навколо паркан і хвіртка на замку? Барс подругу не чіпає, бо звик до неї змалечку, але не перелізла ж вона через паркан? Щось тут було не так. Тамару вивела із задуми холодна вода, яка, наповнивши відро, полилася на землю й намочила їй ноги. Жінка закрутила кран і взялася поливати квіти, але думка про те, що Марина не змогла б фізично потрапити в садок, її не покидала. Швидко впоравшись на клумбі, Тамара поквапилася до будинку. Вона зателефонувала подрузі й одразу запитала, чи привезла її сусідка з дачі лілії.
– Ще ні, але я пам’ятаю і щодня їй нагадую, – відповіла Марина. – Та не хвилюйся ти, дістанемо тобі твої улюблені квіти!
– Не в тому річ. Хтось висадив уночі на моєму квітнику білі лілії.
– Стовідсотково, що то не я! – засміялася подруга. – А ти буцімто не знаєш, хто!
– Ні. Не маю поняття.
– Та твій Толик! Хто ж іще?!
– Зараз наберу його та спитаю. Як ти, Маринко? Чую по голосу, що в тебе все добре.
– Не повіриш, як скажу!
– Та кажи вже!
– Здається, я закохалась.
– Вітаю! І хто ж цей щасливчик?
– Один прибулий.
– Ой, Маринко, ти ж знаєш цих командировочних, всі нібито неодружені, без дітей, а насправді їдуть, щоб відірватися, а потім повернутися до своїх родин.
– Не повіриш, але мені байдуже, що буде потім. Важливо, що я зараз щаслива, як ніколи! І до речі, ми з ним не спимо.
– Ще не час? – усміхнулася Тамара.
– Не знаю. Нічого не знаю, крім того, що хочу чути його голос, бачити, йти з ним поруч. У мене дах знесло від нього!
– Дивися, щоб не помилилася, бо що більше закохуєшся, то важче забувати.
– Я його ніколи не забуду. Правда! Бувай! Зустрінемось, усе розповім.
– Щасти! – побажала Тамара на прощання.
Вона відразу набрала номер Анатолія. Виклик ішов, але чоловік слухавку не брав. Тамара знала, що слідчий не завжди може відповісти на дзвінок.
«Передзвонить пізніше», – подумала Тамара.
Вона прихопила мобільний із собою на кухню, і вже коли сніданок був готовий, спробувала ще раз зв’язатися з Анатолієм. Цього разу той скинув виклик, і жінці не лишалося нічого, як чекати на його дзвінок.
Прокинулися хлопчаки, і Тамара їх нагодувала. Сама їсти не стала – було тривожно на душі. Якесь сум’яття, що підкралося нізвідки, змушувало жінку почуватися напружено. Жінка взялася до прання, бо за прогнозом синоптиків насувалися дощі, а вона хотіла випрати постільну білизну й устигнути просушити її у дворі. Діти подалися на стадіон поганяти м’яча, і Тамара зосталася вдома сама. На кожен звук жінка знервовано здригалася. Вона не могла собі пояснити, що з нею відбувається, чому вся як натягнута тятива.
– Щось має трапитися, – нашіптував їй хтось невидимий. – Чекай на біду!
– Ні! Я так не можу! – ладна розплакатися, Тамара кинула в тазик