тоді з червоного став багровим.
– Ти просто жалюгідний блазень.
– Ну, якщо Дотепник – блазень, то людям можна лише поспівчувати. Пропоную вам от що, Садеасе. Якщо, відкривши рота, ви не скажете нічого сміховинного, я дам вам спокій до кінця тижня.
– Що ж, я мислю, це буде не так уже й складно.
– І ви зразу ж сіли в калошу, – зітхнувши, мовив Дотепник. – Адже сказали «я мислю», а я не уявляю собі нічого сміховиннішого, ніж вас – мислячого. А як щодо тебе, юний княжичу Ренаріне? Твій батько хоче, щоб я дав тобі спокій. А ти можеш відкрити рота і сказати хоч щось несмішне?
Погляди присутніх звернулися до Ренаріна, який стояв позаду брата. Молодший княжич мовчав, широко відкривши очі, спантеличений загальною увагою. Далінар почав хвилюватися.
– Хоч щось несмішне, – повільно проговорив Ренарін.
Дотепник засміявся.
– Овва – гадаю, така відповідь мене задовольнить. Дуже винахідливо. Якщо ясновельможний Садеас якось утратить самовладання й нарешті вб’є мене, ти зможеш претендувати на вакантну посаду Дотепника. Схоже, твої мізки працюють у правильному напрямку.
Ренарін збадьорився, і це ще більше затьмарило настрій Садеаса. Далінар пильно стежив за великим князем: рука того саме потяглася до ефеса. Не Сколкозбройця – його Садеас не мав. Але носив при боці звичайного меча світлооких. У його руках це була грізна зброя – Далінар не раз бився пліч-о-пліч із Садеасом і знав, наскільки майстерно той нею володіє.
Дотепник ступив уперед.
– То як, Садеасе? – тихо запитав він. – Зробите Алеткару послугу, вибавивши його від присутності нас обох?
Вбивство королівського Дотепника не заборонялося законом. Але вчинивши його, Садеас заразом позбувся би титулу та земель. Більшість вважали такий обмін надто нерівноцінним, щоби піти на цей крок відкрито. Звичайно, якби хтось спромігся вбити Дотепника так, щоб ніяких свідків і кінці в воду, – тоді зовсім інша справа.
Садеас повільно забрав долоню з руків’я меча, коротко кивнув королю і відійшов пріч.
– Дотепнику, – мовив Елгокар. – Садеас користується моєю прихильністю. Не треба його так мучити.
– Я не згоден, – відказав той. – Бути у фаворі в короля – для більшості це й так достатня мука. Але не для нього.
Король зітхнув і перевів погляд на Далінара.
– Я маю піти й заспокоїти Садеаса. Але все хотів тебе запитати: чи з’ясував ти щось у тій справі, про яку я згадував раніше?
Далінар похитав головою.
– Мою увагу поглинули потреби армії. Але я займуся цим просто зараз, Ваша Величносте.
Правитель кивнув і поспішив услід Садеасу.
– Про що це він, батьку? – запитав Адолін. – Усе ще ввижаються шпигуни?
– Ні, – відповів Далінар, – тут дещо новеньке. Я незабаром тобі покажу.
Великий князь глянув на Дотепника. Вбраний у чорне чоловік почергово хрускав суглобами пальців, дивлячись на Садеаса, а потому подався геть.
– Мені він до вподоби, – повторив Адолін.
– Можливо, колись я і погоджуся