пропонував їм свого покровительства. Коли стане відомо, що її батька нема серед живих, а родина збанкрутіла, Дому Давар прийде кінець. Їх поглине і підкорить своїй владі інший рід.
Задля покарання їх змусять працювати до сьомого поту. Можливо, їм навіть світить перспектива загинути від рук розлючених кредиторів. Вдасться чи ні відвернути таку долю, залежало від Шаллан, і першим кроком на шляху до порятунку була Джасна Холін.
Шаллан глибоко вдихнула й звернула за ріг коридору.
4
Розколоті рівнини
«Я ж умираю, чи не так? Знахарю, навіщо тобі моя кров? А хто це біля тебе, зі смугастою головою? Вдалині я бачу сонце, темне й холодне, що сяє в чорному небі», – записано джеснана третього дня 1172 року зі слів решійця, за фахом приборкувача чалів, за одинадцять секунд до того, як він помер. Зразок заслуговує на особливу увагу.
– Чому ти не плачеш? – запитала спрен.
Каладін сидів, розвернувшись спиною в куток клітки та потупивши очі. Дошки настилу, на які падав його погляд, покололися, ніби хтось намагався видряпати їх голими нігтями. Розщеплена частина днища була вкрита темними плямами в тих місцях, де суха, сірого кольору деревина увібрала в себе кров. Даремна, примарна спроба втекти.
Фургон котився далі. Кожного дня одне й те ж саме. Він прокидався змученим і розбитим після переривчастого сну на голих дошках – без сінника чи ковдри. Потім, фургон за фургоном, рабів по черзі випускали, і ті шкутильгали з кайданами на ногах, маючи трошки часу, щоб розім’ятися та справити нужду. Відтак їх пакували назад, давали вранішню порцію баланди, і фургони котилися далі – аж до обідньої зупинки. Потім знову їхали. Тоді вечірня баланда, а після неї ківшик води перед сном.
Тавро «шаш» на лобі в Каладіна було так само вкрите тріщинами й кровоточило. Добре хоча б, що дах фургона давав тінь, затуляючи від сонця.
Спрен вітру знову перетворилася на імлу й летіла за кліткою на колесах, мовби крихітна хмаринка. Вона наблизилася до Каладіна, і від цього поруху в її передній частині проступили контури обличчя, ніби зустрічний вітер трохи розігнав туман, і з-під нього проглянуло щось істотніше – повітряно-прозоре, жіночне й кутасте. І з напрочуд допитливими очима. У жодного з бачених ним раніше спренів таких не було.
– Вночі інші плачуть, – сказала вона, – а от ти – ні.
– А чого плакати? – запитав він, відкидаючи голову на ґрати позаду. – Що це змінить?
– Не знаю. А чому люди плачуть?
Він усміхнувся й заплющив очі:
– Постав це запитання Всемогутньому, маленька. Але не мені.
Через вологість Східного літа з його чола градом котився піт і, просочуючись у рану, ятрив її. Залишалося сподіватись, що незабаром природа знову втішить їх кількома тижнями весни. Погоди й пори року не можна було передбачити. Спробуй дізнайся, скільки вони триватимуть, хоча зазвичай тяглість кожної з них складала декілька тижнів.
Фургон котився далі. Через деякий час Каладін