клав мої вірші на музику й відкрив мені те, що постановив запропонувати світові упродовж наступних десяти років. Вважав, що з його здоров’ям ще проживе не більш як десять років. А за якийсь час Пауль, Ніцше і я вирішили жити втрьох – як одна сім’я. І наперед загадали провести цю зиму у Відні або ж у Парижі.
Утрьох – як одна сім’я! Кашлянувши, Броєр ніяково засовався на стільці. Зауважив, що Лу Саломе усміхається на його замішання. «Невже від неї нічого не приховаєш? Як проникливо могла б діагностувати ця жінка! Чи спадало їй коли-небудь на думку зробити кар’єру в медицині? Чи задумувалася б вона про це, якби була моєю студенткою? Моєю протеже? Моєю колегою, що працює поруч у лікарському кабінеті, в лабораторії?»
Це була могутня, справді всесильна фантазія, але наступні почуті слова вибили її з Броєрової голови.
– Так, я знаю, що світ не схвалює співжиття двох чоловіків і жінки, нехай навіть цнотливого. – Останнє слово Лу Саломе наголосила, причому доволі сильно, щоб запобігти всіляким хибним тлумаченням, і доволі м’яко, щоб воно не прозвучало як докір. – А ми просто вільнодумні ідеалісти, що відкидають обмеження, накинуті суспільством. Ми віримо в нашу здатність створити свою структуру моралі.
Броєр промовчав, і гостя вперше завагалася, не знаючи, про що говорити.
– Чи варто ще щось розповідати? Чи є ще час? Може, я вас прикро вразила?
– Будь ласка, розповідайте, gna..diges Fra..ulein[25]. По-перше, я виділив час для вас. – Перехилившись через стіл, Броєр узяв календар і показав на великі ініціали Л. С., набазґрані поверх напису «середа, 22 листопада 1882 року». – Як бачите, нікого іншого не передбачено на сьогоднішнє пообіддя. По-друге, ви не вразили мене. Навпаки, я захоплююся вашою безпосередністю й відвертістю. Якби ж то всі друзі говорили так щиро! Життя стало б багатше й природніше.
Нічого не відповівши на цю похвалу, Лу Саломе долила собі кави й повела далі свою історію.
– Насамперед треба виразно зазначити, що мої стосунки з Ніцше були тісні, але тривали недовго. Ми зустрілися лише чотири рази, й щоразу нас майже невідлучно супроводжували чи то моя мати, чи то Паулева, чи то сестра Ніцше. Нам таки рідко траплялося погуляти чи поговорити віч-на-віч. Інтелектуальний медовий місяць нашої нечестивої трійці теж випав короткий. Почався розкол. Тоді наринули романтичні й похітливі почуття. Напевно, вони були вже з самого початку. Мабуть, я мала б відповідати за те, що не розпізнала їх.
Вона струснулася, ніби хотіла скинути з плечей таку відповідальність, і знову взялася снувати низку вирішальних подій.
– Наприкінці нашої першої зустрічі мій план цнотливого співжиття утрьох занепокоїв Ніцше. Той вважав, що світ не готовий до такого, й попросив мене зберегти наші наміри в таємниці. Особливо турбувався він за свою родину: ні в якому разі не можна допустити, щоб про нас дізналися мати й сестра. Отака умовність! Здивована й розчарована, я задумалася, чи часом він