до Стелли, яка широко всміхається – її зуби білі й рівні, як я й очікував. Вона нафарбована, і я кашляю від подиву – настільки інакший у неї вигляд. Але не через макіяж. Вона щасливіша. Спокійніша. Не така, як була в нашу особисту зустріч.
Навіть носова трубка їй личить, коли вона так усміхається.
– Тато і Еббі! Крадуть моє шоу! Якщо я помру до двадцяти одного, принаймні я побувала в барі.
Вона розвертає камеру, щоб показати старшу жінку з таким самим довгим русявим волоссям, що сидить поряд із нею за яскраво-червоним столиком.
– Привітайся, мамо!
Жінка махає рукою, широко всміхаючись у камеру.
Повз їхній столик проходить офіціантка, і Стелла жестом підкликає її.
– А, так. Мені бурбон, будь ласка. Нерозбавлений.
Я хмикаю, коли її мати викрикує:
– Ні, нізащо!
– О, гарна спроба, Стелло, – зі сміхом кажу я, коли спалахує яскраве світло, осяваючи їхні обличчя.
Пісня на задньому плані завершується, і Стелла починає шалено аплодувати, розвертаючи камеру, щоб видно було її сестру Еббі, яка всміхається їй зі сцени.
– Отже, моя маленька сестричка Стелла сьогодні тут, – каже Еббі, вказуючи прямісінько на Стеллу. – Наче боротьби за власне життя їй не досить, вона збирається ще й планету рятувати! Ходи сюди, покажи їм, на що здатна, Стелло!
Голос Стелли лунає крізь динаміки, збентежений і приголомшений:
– Е-е, то ви це спланували?
Камера знов обертається до її матері, яка всміхається. Еге.
– Ну ж бо, дитинко. Я зніматиму! – каже її мати, і все випадає з фокуса – Стелла передає їй телефон.
Усі в залі підбадьорюють її, коли вона тягне свій переносний кисневий концентратор на сцену, з допомогою Еббі маневрує по сходах і входить у світло прожекторів. Нервово поправляє носову трубку, доки тато подає їй мікрофон, а тоді вона розвертається до юрби зі словами:
– Це для мене вперше. Принаймні перед публікою. Не смійтеся!
І, звичайно, всі сміються, включно зі Стеллою. Ось тільки її сміх пронизаний хвилюванням.
Вона боязко озирається на сестру. Еббі щось каже їй, що мікрофон ловить лише частково.
– Бушель і ще трішки[5].
І що це означає?
Однак це діє, і хвилювання на обличчі Стелли як рукою знімає.
Її тато починає бренькати на гітарі, і я собі мугикаю разом з ними, перш ніж мій мозок упізнає, що вони співають. Усі в залі гойдаються в такт, хитаючи головами вліво-вправо, відстукуючи ногами.
– Чула я, таємна є струна…
Вау. Вони обидві вміють співати.
Її сестра хизується своїм чистим, сильним і могутнім голосом, тоді як у Стелли – прозорий і м’який, плинний – у всіх розуміннях.
Я натискаю паузу, коли камера знімає великим планом обличчя Стелли, і всі її риси оживають у сяйві прожектора. Безтурботна, усміхнена і щаслива там, на сцені, поряд із сестрою й батьком. Цікаво, чому вчора вона була така… скута.
Запускаю пальці у волосся, вдивляючись у її довгі коси, в тінь від її