своїм зауваженням та кожною лекцією вона надавала анатомії особистісного характеру та робила її жвавішою. Пам’ятаю, як у середині семестру, упродовж якого я відвідувала курс «Макроскопічна анатомія людини», одного вечора опинилася на концерті танцювальної трупи Алвіна Ейлі[7], що вперше виступала в Целербах-Холі в Берклі. Тоді я вперше дивилася їхній відомий номер «Одкровення» – і була зачарована танцем… а також (оскільки ми саме вивчали суглоби та м’язи нижніх кінцівок) спромоглася оцінити всі їхні рухи з цілком іншого, анатомічного погляду. Наразі для мене найкращим зразком краси людського тіла стали форми та рухи, які я бачила на сцені.
Професорка Даймонд уселяла в нас справжнє натхнення. Було очевидно, що вона ставиться з любов’ю та дуже цінить усе, чого навчає нас, і щиро бажає прищепити нам таку саму любов та інтерес до всього того шмату інформації, яким ділилася з нами. Вона не лише любила свій предмет, але й глибоко поважала нас – своїх студентів, і завжди охоче відповідала на запитання. Також, просто щоб краще познайомитися хоча б з деякими зі ста п’ятдесяти студентів свого курсу, вона час від часу витягала з капелюха навмання обрані папірці з іменами двох із нас і запрошувала «переможців» на ланч, щоб мати змогу поспілкуватися. Коли я відвідувала її курс, професорка запрошувала всіх студентів приходити будь-якого дня вранці на тенісний корт, що в північній частині кампуса, і зіграти з нею в теніс. Звучить казково, як для ботанічки-тенісистки із Саннівейла, еге ж? Мушу визнати: я дозволила своїй сором’язливості перемогти мене і жодного разу за всі роки, проведені в Берклі, так і не наважилася зіграти з професоркою в теніс. Відтоді й дотепер це один із найбільших приводів для жалю в моєму списку справ, які треба-було-зробити-за-роки-навчання.
Уже тоді мені частково почала передаватися педагогічна майстерність Даймонд. Пам’ятаю одну практичну роботу: перед нами в різних місцях було розкладено безліч органів; ми повинні були роздивитися їх у деталях. Мене особливо зацікавила щільна, неоднорідна печінка та шматочок жовчного протоку, що виходив з неї. Пам’ятаю, як роздивилася зразок, знайшла на ньому всі частини, котрі ми вивчали на заняттях, і тут до мене підійшов інший студент і запитав, що саме нам тут потрібно побачити. Я пояснила йому все, що сама побачила на цьому зразку, і мені здалося, що він швидко все збагнув. Наступні півгодини я провела в ролі гіда печінкою, пояснюючи всім студентам, які підходили до мене, особливості цього органа.
Того дня я стала експертом з анатомії печінки. Гадаю, тоді я також стала вчителем. А ще я усвідомила важливу річ, знання якої слугувало мені вірою й правдою впродовж усієї моєї кар’єри: кращий спосіб глибинно вивчити щось – це навчати цього інших. Цим принципом я користуюся й досі.
Зрозуміло, що я була не єдиною студенткою, якій були до вподоби уроки з макроскопічної анатомії людини. Останнього дня наших занять кілька студентів прийшли до класу з квітами і буквально кинули їх до ніг професорки! І я була серед тих, хто аплодував їй