з цим, дехто не вміє. Переконайтеся, що ви маєте час на себе, на спілкування з друзями, спілкування зі своїм чоловіком або дружиною. Ви маєте поповнювати свій емоційний запас. Робота наша важка. І вона на все життя. Якщо ви не дбатимете про себе, то виявитеся незахищеними проти нездорових способів долати стрес. Ви заслуговуєте на перерви. Ваші діти проживуть без вас кілька годин. Ваше здоров’я важливе, воно потрібне й для того, щоб реагувати на їхні потреби. Ви не зможете їм допомогти, якщо не допоможете самим собі.
Не ігноруйте свого внутрішнього голосу, коли він підказує, що ви досягли межі.
Не повторюйте моїх помилок.
Не чиніть, як я.
5. Знайти справжніх друзів
Маємо навчитися бути найкращими друзями самим собі, бо надто легко потрапляємо ми у пастку, ставши собі найлютішими ворогами.
«Ще раз віджатися,
Ще раз прокачатися.
І без перекусу
Ще разок зостатися».
Я сиділа, замкнувшись у своїй кімнаті, та скажено тарабанила по клавіатурі комп’ютера, намагаючись відволіктися від бурчання в животі. Складати віршики – класна розрада. А ще вони допомагали мені вигадати нові й легкі способи позбутися зайвого жиру. Уже шістнадцять відсотків жиру. І я заповзято прагну досягти нуля. Мозок отримував замало живлення, не міг думати як слід. Я навіть не помічала, якою виснаженою зараз є.
Віршик, на який надихнуло почуття голоду, чудово демонструє, як швидко котилась я в темряву анорексії. На першому курсі коледжу я була страшенно самотньою. Я прагнула знайти нових друзів, бо мої найкращі друзі вступили до різних коледжів. Однак нові знайомі не могли стати «щирими подружками» так швидко, як мені хотілося. Просто руки опускалися. Мабуть, усі, крім мене, вже познаходили собі свої компанії, передружилися між собою. Я весь час лишалась осторонь, і це вельми мене пригнічувало. Що ж я, не варта дружби? Я починала ненавидіти саму себе.
– Бр-р, я така товста, – думала я, заходячи до їдальні. – Товстим, звісна річ, їсти не треба.
Поступаючись цим гірким думкам, я зменшила свій ланч майже вдвічі. Начебто нічого такого, міркувала я. Утім, на мій подив, підвищення контролю над собою спричинило величезний викид адреналіну. Це була якась болюча й водночас солодка втіха, яка відволікала мене від почуття самотності. Бо це сиротливе почуття з кожним днем ставало нестерпнішим. Отже, я піддалася цьому жалюгідному способу – знову і знову досягаючи своєрідного кайфу. Якщо для цього мені треба зменшити свої порції на половину або взагалі припинити їсти, то нехай так і буде.
Втрата ваги перетворилася на гру. Кожен день був новим викликом – нумо, на скільки я ще можу зменшити свою порцію? Я була така страшенно голодна, тож навіть миска листового салату – без солі чи соусу – смакувала мені, мов нектар і амброзія.
Минали тижні, моя вага стрімко падала. Приятелі