Отже, є в ній і щось добре.
Із санітаркою я познайомилася в похмурому місці – між шухлядами для перевдягання і туалетами. Вона сподобалася мені з першого погляду значно більше за усіх лаборантів, з якими я сьогодні познайомилася. Дві мої помічниці – милі дівчатка, але вони вчаться на першому курсі, тож швидко набридають. А от санітарка Папель Сутама – цікава. Саме ім’я чого варте! Його володарка має великі очі, але є в них щось китайське, – подумала я, ледь побачивши її. Не японське – її ноги надто стрункі та рівні. Пізніше вона підтвердила мою здогадку про китайські корені. О, це найпривабливіша дівчина, яку я будь-коли зустрічала! Губи як бутон троянди, вилиці, за які можна загинути, тонкі брови. Її звуть Паппі, наче маленьке цуценя, і це ім’я їй личить. Така собі крихітка, зовсім невеличка на зріст, дуже худорлява, але нічого спільного з в’язнями Бухенвальда – тими знервованими анорексійними пацієнтками, яких психіатр надсилає до мене на флюорографію. Навіщо, в дідька, дівчата-підлітки морять себе голодом? Утім, повернімося до Паппі, чия шкіра схожа на шовк кольору слонової кістки.
Я теж сподобалася Паппі, тож вона, дізнавшись, що я принесла з дому бутерброди, запросила пообідати разом на галявці за моргом. Це дуже близько від рентген-кабінету, але сестра Аґата нас не побачить, навіть якщо буде стежити. Сестра Аґата не обідає, вона надто заклопотана підтримуванням порядку у своїй імперії. Звісно ж, ми не могли обідати цілу годину, особливо у понеділок, коли рутинну роботу, що накопичилася за вихідні, всовували у звичайний графік роботи. Та нам з Паппі вдалося багато дізнатися одна про одну лише за півгодини.
В першу чергу вона розповіла, що мешкає у Кінґз-Крос. Ого! Це один з районів Сіднея, на який тато наклав табу, а бабуся назвала «кублом розпусти». З’їдений пороком. Я не зовсім певна, що розуміюся на пороках. Знаю хіба що про алкоголізм та проституцію. В Кінґз-Крос і того й іншого досхочу, судячи зі слів преподобного Алана Ролкера. Утім, він сам п’яниця, але дуже праведний. В Кінґз-Крос мешкає Розалін Нортон, повія, – про неї завжди згадують у новинах: вона малює непристойні картини. А що непристойного в картині, де люди злигаються? Я поцікавилася думкою Паппі про це, але вона відповіла, що у кожного свої межі пристойності. Паппі дуже глибока людина, читає Шопенгауера, Юнґа, Бертрана Рассела та інших вчених, але про Фрейда вона невисокої думки. Я запитала, чому вона не вступила до сіднейського універу, і вона зізналася, що їй завжди бракувало формальної освіти. Її мати – австралійка, а тато – японець із Сінґапуру. Під час Другої світової війни їх захопили німці. Батько помер, мати після чотирьох років таборів для військовополонених збожеволіла. Яка буває у людей трагічна доля! І тут я – на що мені скаржитися, крім Девіда та Горщика? Народжена та вихована у Бронті.
Паппі каже, що Девід – сама стриманість; на її думку, у всьому винне католицьке виховання. У неї навіть є назва для подібних девідів – «школярики-католики, хворі на закреп». Але годі вже про нього, бо хочу дізнатися,