смальцем і м’ясом.
Лейтенант глянув на нас. Він розумів, що в усіх на думці. Взагалі він добре нас розумів, бо сам колись був такий, як ми, а в роту прийшов унтер-офіцером. Він іще раз підняв покришку на казані й понюхав. А йдучи, сказав:
– Принесіть і мені повну тарілку. А пайки роздати на всіх. Це дозволяється.
Помідор отетеріло закліпав очима. А Тьяден витанцьовував круг нього:
– Нічого з тобою не станеться. Ти що, головний інтендант? Ну, насипай, торбохвате, та гляди не скупись!
– Бий тебе лихо! – просичав Помідор.
Він мало не луснув з люті, таке не вкладалося йому в голові. Що це робиться у світі! Та щоб показати, ніби йому байдуже, сам роздав кожному ще й по півфунта штучного меду.
А день сьогодні таки гарний. Навіть пошта прийшла: кожен дістав по кілька листів і газет. Не поспішаючи, ми йдемо за бараки, на луку. Кроп несе під пахвою круглу покришку від діжечки з-під маргарину.
З правого краю луки поставлено для солдатів постійну вбиральню – чималу, криту дахом споруду. Але нею користуються хіба що новобранці, вони ще не навчилися мати з усього якусь користь. А ми шукаємо чогось ліпшого. То там, то там на луці стоять невеликі, на одну особу, кабінки для тієї ж мети. Це чотирикутні дощані ящики, закриті зусібіч, чистенькі, з чудовим, вигідним сидінням. По боках у них є ручки, тож кабіни можна переносити.
Ми зсовуємо три кабіни та влаштовуємось якнайзручніше. Звідси ми вийдемо хіба що за дві години.
Я й досі пам’ятаю, як ми, ще новобранцями, попервах соромилися ходити до загальної вбиральні. Дверей там немає, двадцять людей сидять поруч, наче у вагоні. Усіх можна відразу охопити оком, адже солдат має бути завжди під наглядом.
Відтоді ми навчилися не тільки змагати свою соромливість, а й багато чого іншого. З часом ми позвикали ще й не до такого.
Тут, на свіжому повітрі, це діло дає нам щиру насолоду. Не знати чого ми досі соромилися випорожнятися, це ж так само природно, як їсти й пити. Може, не варто було б про це розводитись, якби воно не відігравало такої великої ролі в нашому житті і якби ця природність не була для нас відкриттям, саме для нас, бо іншим це вже здавалося звичайнісінькою справою.
Для солдата його шлунок і травлення куди важливіші, ніж для всіх інших людей. Три чверті слів, що їх вживає солдат, пов’язані з ними, зокрема вислови найбільшої радості чи найглибшого обурення. Неможливо в якийсь інший спосіб висловитися так стисло та яскраво. Коли ми повернемося додому, наші рідні й учителі страшенно здивуються, але тут до цієї мови вдаються всі.
Ці функції тіла знову набули для нас невинного характеру, бо ми були змушені їх не приховувати. Тепер вони навіть видаються нам такими природними, що виконання їх у затишному куточку розцінюється так само високо, як гарно й упевнено розіграна пулька. Недарма в нашій солдатській мові виник вислів «вісті з убиральні», бо це місце дуже зручне для теревенів, воно замінює солдатам звичні колись місця за столом у пивничці.
Тут ми почуваємося краще, ніж у люксових туалетах з білими кахлями. Там тільки охайно, а тут