ормував їх, наближав до нас їхню суть. І продовжує робити це своїми творами, знімаючи з тих понять сьогодні нашарування банальності, що виникає часом від надміру частого вживання самих слів. Багатьом затертим словам він знову й знову повертає справжній сенс: хліб, вода, дитинство, відповідальність, перемога, любов… Нагадує про істини, які ніби й залишилися на своїх місцях, але цього замало, щоби ми справді жили у згоді з ними, щоби вони були незахитані і ясні, немов записані на скрижалях.
Дитинство безперечно стоїть у тому ряду ключових понять поетичного світу Сент-Екзюпері. Він народився разом із своїм бурхливим століттям, 1900 року, в аристократичній родині, що веде своє походження від старовинних лицарських родів, Лімузенського та Провансальського. У знаменитій фразі письменника «Звідки я? Я з мого дитинства» справді криється великий зміст. Вона нагадує нам про колосальне значення для формування людини перших вражень, атмосфери рідного дому, родинних стосунків, про величезний вплив матері. Для Антуана мати залишилася на все життя найдорожчим другом; все життя він писав їй щирі, сповнені ніжності листи, звірявся в усьому, чим жив. Уже молодший лейтенант авіації, він пише матері: «Ви найкраще, що є в моєму житті. Я сумую сьогодні за домівкою, як хлопчисько…»
Антуан був третьою дитиною в родині, ще двоє народилися після нього. 1904-й, рік народження наймолодшої сестри Ґабріели, це рік смерті батька. Тож дитинство, таке сяйне у спогадах письменника, далебі не було безхмарним, і з роками він дедалі краще осягав, яку дивовижну стійкість зуміла виявити його мати, аби родинна трагедія не стала катастрофою, яку силу любові й самопосвяти вона засвідчила, аби дитинство всіх її дітей, усупереч непоправній утраті та всім проблемам, усупереч навіть Першій світовій війні! – було по змозі безхмарним, радісним і змістовним. Але з дитинства він виніс і найважливіші моральні уроки; достатньо згадати лише один: коли почалася війна, мати добровільно пішла працювати сестрою-жалібницею. Не дивно, що образи дитинства, такі незатьмарено яскраві, оповиті таким ніжним серпанком, проходять через усі книжки Сент-Екзюпері, вивершуючись останнім закінченим твором, філософською казкою «Маленький принц», котру нині знають і люблять у всьому світі. Написати її могла лише людина, яка зберегла в душі неушкодженим увесь запас дитячої мудрої безпосередності й довіри, всю пам’ять тих стосунків зі світом, котрі є перевагою самого лише дитинства. І це не лише теплота, надійність та захищеність дитинства: це ще й його сутнісна проникливість, безпомильне розпізнання всякої неправди та фальшу, відчуття справедливості як універсального закону, а «немотивованої реальності» казки як достеменної правди, що нітрохи не суперечить усім більш очевидним речам. Екзюпері переконливо оскаржив прозаїчне уявлення про дитинство як «незнання»: це лише інше знання, і нехай знавці логіки, з яких він не раз кепкує, добре поміркують щодо істинності одного й другого…
Тим часом приходить пора навчання. Ця доволі довга смуга життя Екзюпері лише на перший погляд видається сум’ятливою та суперечливою: зробивши поправку на складний час, на катаклізми, що стрясали Європу і Францію, на нове родинне нещастя – смерть брата Антуана, Франсуа, побачимо певну послідовність у тих пошуках себе, що їх можна визначити як прагнення самореалізації. Непересічність натури й різнобічна обдарованість у такому пошуку далебі не полегшують справи. Але він завжди може розраховувати на терпляче розуміння матері: воно живилося не лише любов’ю, а й повагою, незаперечним визнанням суверенності його людської сутності, його особистості. Ось де витоки шляхетного демократизму Екзюпері – справжнього демократизму. Коледжі, у яких він вчився, дали добру базову освіту, але навколишній світ уже стрімко мінявся, саме цих змін не могли передбачити жодні навчальні програми. Антуан готується до конкурсу у Військово-морське училище, посилено студіює математику, але все ж «завалює» іспити і вступає на архітектурне відділення Академії мистецтв. Його біографи часом дещо прямолінійно пов’язують подальші події з тим, що іще в дванадцять років на літовищі в Амбер’є він уперше піднявся в повітря; вів літак знаменитий пілот Ведрін. Так чи інакше, 1921 року Екзюпері кидає Академію, втрачаючи тим самим відстрочку від армії, і вступає добровольцем до авіаційного полку в Страсбургу. Це не порив, а виважене рішення, тим більше виважене, що казарма й солдатчина багато чим не імпонують волелюбній натурі Антуана, боляче зачіпають його почуття власної гідності. Але є речі вищі: відповідальність, обов’язок. Усе життя він долав такі дилеми, долав із гідністю, бо керувався непомильними моральними орієнтирами. Та відстань до мети визначаємо не ми самі: спершу він опиняється в ремонтних майстернях, і лише наполегливість та цілеспрямованість (котрі його оточення часто сприймало як незрозумілу напруженість і тривожність) допомагають йому невдовзі скласти іспит на цивільного льотчика, домогтися переводу в Марокко, де він дістає посвідчення військового льотчика, де він літає над пустелею, ще не здогадуючись, як багато буде пов’язано з нею, а за півроку повертається до Франції, до авіаційної школи в Істрі. Далі – офіцерські курси в Аворі, призначення в авіаполк під Парижем. Дарма, що літаки ще такі недосконалі та ненадійні: ні з чим не порівнюване відчуття польоту й упевненість, що авіація відкриває людству дивовижні перспективи,