що ми бачимо, можна тільки через культуру, цивілізацію і свою працю». Надто подібно на те, що він проникливо передбачив ще одну майбутню пастку: пустелю бездуховності, поп-культури, індустрію бездумних розваг, що апелюють до елементарного в людині і відчужують її від інших. «На світі дуже багато людей, яким ніхто не допоміг пробудитися…» У кожному разі, роз’єднаність і відчуження – це те, що справді зароджувало в нього тривогу, те, що він палко оскаржував і самою творчістю своєю прагнув здолати. Дивлячись із висоти на вогники людських осель, він гостро відчував, що «треба подати одне одному звістку», що, випадаючи з живого ланцюжка, людина стає слабкою й загроженою. Може, й страшне лихо ворожнечі та воєн – теж наслідок відчуження.
Безглуздя, абсурдність і потворність війни Екзюпері показав у «Військовому льотчику», як, може, ніхто більше – при тому, що про це стільки написано! Як горіли села на півночі Франції, коли це вже була цілком марна жертва, які безпорадні були біженці на тій дорозі до Аррасу («Вони вже нічого не бояться: вони спустошені»). Ці роздуми про поразку, яка вже сталася, хоч сторони ще воюють, сповнені невимовної гіркоти. Ціла країна у смертельній вирві. Можна не сумніватися, що згодом історики всьому знайдуть пояснення й належне потрактування. Але за цією іронією – безмежний біль за свою вітчизну, за свій народ у його гірку годину. «Я існую тільки тому, що мене живить моє коріння»: саме людина вкорінена – найвищий ступінь людської суті, найповніший її вияв. І це зовсім не суперечить тому, що Земля – наш спільний дім. Та все одно є край, країна, де ти свій, де ти особливо до всього причетний і де твоя відповідальність найвища. Екзюпері, ніби й не зупиняючись на цьому спеціально, засудив, заперечив, оскаржив ескапізм – втечу як життєву філософію, як принципову невкоріненість: «Але духовний простір не можна знайти. Його створюють. А втеча ніколи ні до чого не приводила». І знову з нинішньої дистанції це здається інтуїтивним передбаченням майбутніх процесів, до того ж іще й з покликанням саме на письменника: якщо всі ми – люди Землі, хіба так уже важливо, щоб наші діти народилися там само, де народилися ми й наші батьки, щоб вони успадкували край і мову?.. Ще у «Планеті людей» Екзюпері намагався осягнути таємницю смерті, оповівши про відхід із життя старої селянки: в оточенні синів, під голоси онуків на подвір’ї. «Мати передала дітям не тільки життя, вона навчила їх рідної мови, довірила їм багатство, повільно зібране протягом віків, – духовну спадщину…» Виникає відчуття, що це не може бути переклад з французької, що ці слова одразу були написані українською і що стосуються вони нас із вами і наших пекучих проблем. І що автор сумовито-ніжної казки про маленького принца з маленької планети сам не міг уявити, як багато тих проблем передбачив, ніби зазирнувши в наступне століття. Ось нічний поїзд, яким примусово повертаються додому вислані з Франції заробітчани. Спотворені злиднями й рабською працею батьки, а з ними така славна дитина – «прекрасна обіцянка життя».