Межигір’ям. Синьйор маестро наголошує, що у третьому варіанті врахована місцева специфіка, історична традиція і ментальна тяглість. – При цих словах коментатора на екрані з’явилися якісь знайомі обриси.
– Говори, не томи, – творча інтрига вже повністю володіла гробовим замовником.
– Третій варіант простий, як і все геніальне, – мавзолей! Як любить – то королеву, як лежать – то в мавзолеї! – При цих словах підскочив і сам скульптор, неначе сповна зрозумів глибоку мудрість на незнайомій українській мові.
– Ти шо, єпнувся на повну голову. – Реакція була миттєвою. – Ти шо мені, члену Народного руху України з 96-го року, почесному члену крайового проводу ПУКу підсовуєш? Ти лідера національно-демократичної течії провокуєш? Ти на кого работаєш, падло?
Капцеві здалося, що він на мітингу «Вставай, Україно!», який хоче зірвати московський провокатор. Від такої грайливої думки у його патріотичну голову враз вдарила етнічно чиста кров, від чого він накинувся з кулаками на «провокатора» Едіка. І події почали розгортатися не на жарт серйозно, цілком у дусі барачних розборок десь під Тобольськом. Спантеличений і непосвячений у гостроту ідейних протистоянь в Україні родич Леонардо да Вінчі кинувся рознімати носіїв мовзолейного протистояння, кричачи щось нечленороздільне та істеричне по-італійськи.
Врешті, Гоша прийшов до тями і почав утихомирюватися, випускаючи Едіка із цупких зеківських обіймів. Переляканий до смерті піарщик усе ще лежав горілиць, але вже міг заявити свою позицію.
– То не я, то він, – тицяв пальцями у приголомшеного таким поворотом творчої дискусії італійця. – То не я, то синьйор Мікель Бранделлі. То його варіанти. Бо він скульптор із Флоренції, а я скромний піар-менеджер та іміджмейкер народного депутата України.
Капець також відсапувався у високому троні посеред свого задвірцівського Версаля, що ледь не перетворився на Ватерлоо:
– Говорили мені, що у тій Італії комуняк… як гною. Недарма сокамерник Обух із Саранська агітірував шукати бабки в Неаполі, де КПРС своє золото спрятала.
Помітивши, що Гоша наче каявся від свого такого глибокоідейного зриву, Карасяєв, яких би вольових надзусиль йому це не коштувало, намагався повернути інтелектуальну полеміку у мирне русло:
– Петре Павловичу, ви не нервуйтесь так інфарктно. А то синьйор Бранделлі не встигне вам той саркофаг клятий збудувати і бабки з вас зняти. От ви впали в істерику, не дослухавши до кінця. Здоров’я своє не бережете і людей, які щиро дбають про ваш вічний спочинок, незаслужено ображаєте. Почули ви «мавзолей» і вже зразу подумали про ката українського народу, того калмицького жида Лєніна. І це нормальна реакція українського патріота, тим паче – члена ПУКу. Але для чого з кулаками? Я ж до вас ставлюся із дорогою душею, усім серцем хочу похоронити вас на рівні кращих світових стандартів, а ви…
– А як іначе реагувать? – перебив хазяїн дому. – Так мавзолей – він і єсть мавзолей. На Красній площі. Нас,