Не цього разу. Вони запишуть кожне слово. Звичайно, я не можу примусити їх надрукувати це, але, їй-богу, вони слухатимуть. Я змушу їх це зробити.
2
Мене звати Фрамбуаз Дартижан. Я народилася саме тут, у селі Ле-Лавез, розташованому на березі Луари менш ніж у п’ятнадцяти кілометрах від Анже. Наступного липня мені виповниться 65 років, сонце підпекло й вижовтило мене, як курагу. У мене є дві доньки: Пісташ, одружена з банкіром з Ренна, і Нуазетт, яка переїхала в 1985-му до Канади й пише мені раз на півроку, а також двоє онуків, які приїжджають на ферму щоліта. Я ношу чорне на знак жалоби за чоловіком, який помер двадцять років тому та під чиїм ім’ям я таємно повернулась до рідного села й викупила материнську ферму – давно занедбану, наполовину спустошену вогнем та опадами. Тут мене знають як Франсуазу Симон, удовицю Симон, і нікому й на думку не спадає шукати зв’язок між мною та родиною Дартижан, що поїхала звідси через ту жахливу історію. Не знаю, чому я вибрала те саме село й ту саму ферму. Можливо, я просто вперта. Сталося як сталося. Тут мій дім. Роки з Ерве зараз видаються мені білою плямою, як дивні спокійні хвилини в буремному морі, моменти очікування й забуття. Але я ніколи по-справжньому не забувала Ле-Лавез. Ні на секунду. Якась частина мене завжди була тут.
Знадобилося більше року, щоб зробити будинок на фермі знову придатним для життя. Я мешкала в південному крилі, де принаймні зберігся дах, і поки робітники перекладали покриття, черепицю за черепицею, я працювала в саду – у тому, що від нього залишилось, – зрізала гілля, формувала крони та знімала з дерев величезні гірлянди ненажерливої омели. Моя мати обожнювала всі фрукти, крім апельсина, якого не дозволяла приносити додому. Навіть імена вона нам дала на честь фруктів і ласощів: Кассі – на честь пирога з чорної смородини,[4] Фрамбуаз – на честь малинового лікеру,[5] а Ренетт отримала своє ім’ячко на честь сливи-ренклода,[6] що росла при південній стіні та родила рясно, ніби виноград, а влітку її вщент обліплювали оси – така вона була солодка. Колись ми мали більше сотні дерев – яблуні, груші, сливи-угорки, ренклод, вишні, айва, – не кажучи вже про кущі малини, аґрусу, смородини, порічок і грядки полуниці. Їхні плоди ми сушили, зберігали, а потім готували з них варення й лікери, а також чудові круглі пироги на пісочному тісті з заварним кремом і мигдалевою пастою. Мої спогади приправлені їхніми запахами, кольорами, назвами. Мати пестила дерева, як коханих дітей: у заморозки ми влаштовували їм димову грілку, на яку витрачали власні зимові запаси палива; весною – тачками вивалювали перегній під коріння. А влітку, щоб відлякувати птахів, ми прив’язували до гілок вирізані з фольги фігури, що тремтіли й шурхотіли на вітру, а також міцно зв’язані ниткою порожні бляшанки, які видавали моторошний гуркіт, і зроблені з кольорового паперу вертушки, що несамовито крутилися. Сад тоді перетворювався на карнавал брязкалець, блискучих стрічок і верескливих дротів – ніби різдвяна