брудної соломи під вікном. Повітря всередині стояло сире й холодне, навіть коли миготіла свічка, видно було, як парує мій подих.
Кімната й так мене не вразила, але ще менше я втішився словами Відьмака.
– Ну, хлопче, зараз у мене справи, але потім я за тобою вернуся. Знаєш, що маєш робити?
– Ні, сер, – відповів я, не зводячи очей із миготливого вогника свічки.
«А якщо загасне?»
– Я ж тобі казав. Ти що, не слухав? Ти пильнуй, а не ґав лови. Та нехай, тут нічого складного, – пояснив він і почухав бороду, запихаючи пальці так глибоко досередини, ніби щось там збирався вловити. – Проведеш тут сам-один ніч. Я кожного нового учня на першу ніч залишаю в цьому старому будинку, щоб зрозуміти, із якого він тіста. О, ще забув сказати. Опівночі спустишся до льоху й зустрінешся з тим, що там чатує. Упораєшся – і з учнівством твоїм майже вирішили. Є запитання?
Запитань у мене було багато, але я надто боявся відповідей. Тож я лише похитав головою й стиснув губи, щоб не так було видно, як вони в мене дрижать.
– Як ти здогадаєшся, що вже північ? – запитав він.
Я стенув плечима. Я добре орієнтувався в часі за сонцем або зорями, і навіть якби прокинувся серед ночі, то майже завжди напевно знав, котра зараз година. Але тут я не був такий певний. У деяких місцях час ніби загусає, і я відчував, що саме так і в цьому будинку – час іде повільніше. Але тут я згадав про церковні дзвони.
– Зараз по сьомій. Я буду слухати, скільки б’є церковний годинник.
– Ну, хоч зараз ти ґав не ловиш, – похвалив Відьмак, злегка всміхнувшись. – Коли проб’є дванадцять разів, візьми згарок та спускайся до льоху. А доти поспи, якщо зможеш. Тепер слухай і уважно собі затям три дуже важливі речі. Нікому не відчиняй дверей, хай би хто стукав. І не спізнися до льоху.
Із цими словами він ступив до вхідних дверей.
– А третє? – вигукнув я останньої миті.
– Свічка, хлопче. За будь-яких обставин не дай їй загаснути…
На цьому він пішов, зачинивши за собою двері, і я залишився сам-один. Я обережно підняв згарок і зазирнув до сусідньої кухні – там так само було порожньо, хіба кам’яна раковина залишилася. Із кухні на двір виходили задні двері – також зачинені, але шпарою внизу задував вітер. Ще дві пари дверей були праворуч від мене. За відхиленими другими дверима голі дерев’яні сходи вели на другий поверх. Перші, що ближче до мене, були замкнені.
Щось у цих замкнених дверях мене тривожило, і я вирішив глянути, що там за ними. Схопився за ручку й нервово посмикав. Вона не піддавалася, ніби хтось тримав її з тамтого боку. Мені стало моторошно. Я смикнув іще сильніше, двері рвучко відчинилися, і я затнувся, мало не впустивши свічку.
За дверима вниз, у темряву, спускалися кам’яні сходи, чорні від вугільного пороху. Вони завертали ліворуч, тож самого льоху я не побачив, але звідти тягло холодним вітром – полум’я свічки замиготіло від протягу. Я швидко зачинив двері й повернувся до вітальні, ще й двері кухні за собою зачинив.
Свічку