обличчя, чорне серце» – це не просто розумний спосіб маніпулювати світом для вашої особистої вигоди. Це природний стан нашого буття. Цей стан ми втратили через сповнених найкращими намірами людей, які втовкмачили нам усі правила того, як ми маємо поводитись і відчувати. Він втрачений для нас через внутрішній образ, який ми створили для себе з очікувань і вірувань інших. Досягти «кам’яного обличчя, чорного серця» передусім означає повернути природний стан нашого справжнього «я».
I. Зруйнуйте обмеження внутрішніх образів і зовнішніх стандартів
Мій друг майже у п’ятдесят років мав приблизно 45 кг зайвої ваги впродовж усього дорослого життя. Хоч він принаймні сім разів втрачав вагу, однак завжди набирав її знову. Під час психологічної консультації він виявив корінь своєї проблеми. Мій друг збагнув, що, худнучи, він діяв набагато агресивніше та ставав зовсім не «приязним і добрим» до інших. Змалку сім’я вчила його, що найбільша цінність – бути «добрим» до людей, тож він починав їсти, щоб вгамувати свою надмірну енергію.
У дитинстві більшість із нас вчать того, що найвищою нагородою у світі є визнання з боку інших. Може, це не висловлюють надто красномовно, однак воно приховано звучить у всьому, що нам подають як правильне й хороше. Ми слухняні, адже хочемо зробити приємне нашим батькам. Ми старанні та слухняні, адже прагнемо зробити приємне нашим учителям. Ми ділимося іграшками, щоб наші друзі у дворі любили нас. Коли ми намагаємося вибрати свій шлях, нам кажуть, що ми егоїсти й погані. Якимось трибом уявлення про те, «що таке добре і що таке погане», перемішалися в нашій голові з потребою отримати схвалення від інших. Насправді ті люди, які вчать нас, як правильно діяти, самі є жертвами цієї плутанини.
Коли ми дорослішаємо, стає дедалі очевидніше, що, постійно оглядаючись на інших і шукаючи їхнього схвалення, ми відхиляємося від найефективнішого шляху свого розвитку. Однак абсолютна більшість із нас і далі так поводиться. Часом ми експериментуємо з егоцентричністю, однак зазвичай виявляємо, що це погіршує наші внутрішні відчуття внаслідок попереднього виховання.
«Позитивні» люди не мають бути егоїстами дуже часто. Навіть коли ми знаємо, що успіх наших починів потребує певної дози егоцентричності, ми й далі намагаємося бути приязними. Єдина винагорода за це – наша внутрішня впевненість у своїх високих «чеснотах». Те саме стосується й багатьох інших «неегоїстичних» чеснот. Однак фактично це пафосна та прихована поведінка. Часто ми маскуємо нашу зосередженість на собі, подаючи її як турботу про інших, і далі здобуваємо схвалення інших людей, забуваючи про право на свій шлях.
Ми часто дозволяємо іншим несправедливо трактувати нас, бо не хочемо конфліктувати з ними або збуджувати свої глибоко вкорінені уявлення про правильне й неправильне. Замість цього ми заспокоюємо себе, відчуваючи моральну вищість. Ми кажемо собі, що ми вищі за суперечку навколо неважливих справ. Однак, попри всі наші думки, фактично ми підставляємо другу щоку. Не тому, що це краще, а тому, що так легше.