зав’язку й вислизнула з лікарських штанів, які носила весь день.
Знову опустившись у своє крісло, Мора трохи посиділа, роздивляючись квітковий візерунок на стіні. Її робота була похмура, тож для протидії цьому вона оздобила свій кабінет нагадуваннями про життя, а не про смерть. У кутку кімнати розростався фікус у горщику – щасливий об’єкт уваги як Мори, так і Луїз, бо обидві постійно метушилися навколо нього. На стіні висіли зображення квітів у рамах: букет білих півоній і сині іриси. Ще на одному плакаті була ваза зі столистими трояндами, такими пишними, що стебла згиналися під вагою пелюсток. Коли стос документів на столі Мори ставав надто великим і вага смерті здавалася нездоланною, вона дивилася на ці зображення, думала про свій садок, про запах родючої землі та яскраву зелень весняної трави. Думала про ріст, а не про смерть. Не про гниття.
Однак цього грудневого дня весна здавалася далекою як ніколи. У вікно стукав крижаний дощ, і думка про поїздку додому викликала жах. Цікаво, чи міські служби вже посипали дороги сіллю або ж там досі ковзанка, якою автівки носяться, мов хокейні шайби?
– Докторко Айлс? – озвалася в інтеркомі Луїз.
– Так?
– Вам телефонує доктор Бенкс. На першій лінії.
Мора завмерла.
– Це… доктор Віктор Бенкс? – тихо перепитала вона.
– Так. Сказав, що представляє міжнародну організацію «Єдина Земля».
Мора не відповіла. Вона не зводила очей з телефона, руки на столі неначе кригою взялися. Вона майже не усвідомлювала того, як у вікно летить сльота. Чула лише, як калатає її серце.
– Докторко Айлс?
– Дзвінок міжнародний?
– Ні. Він ще раніше залишав повідомлення. Він у готелі «Колонада».
Мора сковтнула.
– Я не можу зараз відповісти.
– Він уже вдруге телефонує. Каже, що ви знайомі.
«О так. Це точно».
– Коли був перший дзвінок? – запитала вона.
– Сьогодні по обіді, ви ще були на виїзді. Я лишила повідомлення у вас на столі.
Мора знайшла три рожеві наліпки, що сховалися під стосом документів. Ось воно: «Доктор Віктор Бенкс. Телефонував о 12:45». Вона витріщилася на це ім’я, у шлунку крутило. «Чому саме зараз? – подумки спитала. – Стільки місяців минуло, чому ти раптом мені телефонуєш? Чому думаєш, що можеш повернутися до мого життя?»
– Що мені сказати? – спитала Луїз.
Мора глибоко вдихнула.
– Скажіть, що я перетелефоную.
«Як буду готова, чорт забирай».
Вона зібгала папірець і кинула його у сміття. А за мить підвелася, нездатна зосередитися на паперах, і вдягла пальто.
Луїз була здивована, побачивши її у дверях кабінету, готову до негоди. Мора зазвичай ішла звідси останньою і майже ніколи не виходила раніше ніж о пів на шосту. Зараз була заледве п’ята, і Луїз саме вимикала комп’ютер.
– Спробую випередити затори, – пояснила Мора.
– Гадаю, ви вже запізнилися. Бачили,