Коли його запалять, будемо через нього стрибати.
– Класно! – усміхнулася Кіра. – Ще ніколи не стрибала через вогнище!
– Дивись, щоб хвіст не загорівся! – засміялася Валя. – А то доведеться йти додому з голими сідницями!
– До речі, свічки із собою не забули взяти? – запитала Люда.
– Свічки? – в один голос промовили подруги і розгублено закліпали очима.
– Свічки! Ви що, не знали, що треба було їх взяти з собою?
– Ні! – дуетом протягли дівчата.
– Гаразд! – усміхнулась Люда. – Я так і знала, тому й для вас прихопила! Вінки плестимете?
– Так! – закивали обидві.
– Отож! А на віночок треба поставити свічку й запалити, – пояснила Люда.
– Вона ж упаде, – зауважила Валя.
– Чи не гадаєш ти, що свічка має бути півметровою? – засміялась Люда. – Ось такі вони! – сказала дівчина й дістала із сумочки низеньку парафінову свічечку в підставці.
– Зрозуміло! – кивнула Валя. – Чуєте, як гарно співають?
Дівчата повернулися до сцени, де вже закінчили свої вітальні промови керівники й місцевий ансамбль злагоджено співав «Про вишні».
– Ходімо подивимось, що там буде цікавого, – запропонувала Кіра.
Коли вони підійшли до натовпу глядачів, уже розігрувалася сценка, в якій дівчина відмовляла коханого йти в ніч на Купала шукати квітку папороті. Були тут і чорти, й відьми, які полювали на хлопця-відчайдуха, який мріяв знайти чарівну квітку, щоб розуміти мову звірів і птахів та відшукати захований скарб для своєї дівчини. Кіра захоплено спостерігала за грою акторів, але найбільше їй сподобалась дія, в якій дівчата, сидячи на траві, плели віночки з квітів та співали:
– Ой, на Івана, на Купала
Красна дівчина зілля копала,
Квіти збирала, віночки плела.
Далі за водою їх пускала,
Поплинь, віночку, по синій хвилі,
Поплинь, віночку, де живе мій милий!
Далі Кіра вже не чула співу, вона уявила, як сплете вінок сама і вперше у своєму житті пустить його на воду. Вона не була мрійницею, але святковий вечір, який уже впав на землю сутінками, і перші зірочки, які замерехтіли на небі, справили на неї неймовірне, якесь містичне враження. Люди почали запалювати вогнища, дим спускався спочатку донизу, сивою пеленою огортав присутніх, а потім, коли полум’я яскраво розгоралося, тягнувся вгору, аж у темне небо. Кіра відчувала збудження, яке зазвичай буває в передчутті чогось неймовірного.
Подружки гуляли берегом, нишком поглядаючи в бік хлопців, які розпалювали вогнища й не оминали увагою трьох молоденьких дівчаток. Хлопці жартували, запрошували їх до свого гурту, але Люда весь час смикала за руки подруг, щоб не поверталися й ішли далі, удаючи, ніби їм зовсім байдуже до загравань юнаків.
– Так і будемо ходити, як привиди? – невдоволено пробубоніла Валя, звертаючись до старшої подруги. – Прийшли розважитися, а тиняємося, як неприкаяні.
– Ще встигнемо! – запевнила Люда. – Справжнє гуляння попереду!
– Сподіваюсь, що не марно прийшли сюди, – зітхнула Валя.
Кіра