Мій друг Франц Йосиф. Петро Лущик

столиці і здійснив спробу вбити. Якби не миттєві дії ад’ютанта цісаря полковника О’Донела і якогось м’ясника, що випадково опинився поруч, угорцю вдалося б не лише поранити цісаря, але й довершити задумане.

      – Звісно, пам’ятаю, адже я був присутній, коли його повісили, – відповів я. – А чому ви згадали Лібенія?

      – За ним також ніхто не стояв. На суді він визнав, що діяв самостійно. А якщо і тут повториться подібне?

      – Але тут нікого не придушували!

      – Зате стріляли з гармат по місту! Не скажу, що когось убили, але і тут може знайтися свій Лібеній.

      – Можливо, ви маєте рацію, ваша величносте, але тільки в одному: хтось може використати одну з місцевих громад для своїх цілей.

      – Яких?

      – Одного разу ваш брат розповів мені, що усі задіяні у Східній війні держави висловлюють незадоволення тим, що Австрія досі не пристала до жодної сторони.

      – Мені це відомо, – відказав Карл Людвіг. – На днях брат писав мені, що посол Олександра ІІ дорікнув йому, щоправда, у завуальованій формі, що, враховуючи ту послугу, котру для нього зробив батько теперішнього царя, він управі сподіватися на відповідні кроки, натякаючи на вступ у війну на боці Петербурга. Особливо це потрібно Олександру тепер, коли союзні війська фактично захопили Севастополь. Але тоді виходить, що з твого списку варто забрати усіх підданих Росії.

      – Чому?

      – Не бачу тоді сенсу прибирати цісаря!

      Я змушений був погодитися з ерцгерцогом.

      – Залишаються Вікторія[10], Наполеон[11], Абдул-Меджид[12] і Віктор Еммануїл[13], – перелічив усіх потенційних кандидатів Карл Людвіг.

      Він подивився на мене, напевне очікуючи на мою ствердну реакцію, і, отримавши її, продовжив:

      – І на першому місці у цьому списку…

      – Король Сардинії, – закінчив я.

      Кого-кого, але найбільше цісаря дратувала поведінка короля Віктора Еммануїла. Особливо загострилася неприязнь між правителями після того, як війська Франца Йосифа завершили розпочатий іще його дядьком Фердинандом похід проти італійських земель, котрі на хвилі заворушень 1848 року також захотіли свого. Зрештою, якщо чесно признатися хоча б самому собі, італійські війська виявилися іще більш непідготовленими до війни, аніж наші, тому при досить-таки посередньому командуванні наших генералів Франц Йосиф зумів-таки перемогти італійців. Природно, у теперішнього короля Сардинії не було причин любити цісаря.