дивився їй услід.
Аніта збрехала йому!
«Щоб ти не відчував себе зрадником…» Але ж він був би зрадником!
Він уже зрадник. Бо дід залишився сам… Тепер на віки вічні – сам.
Господар Колодязів ступив уперед. Юстину здалося, що він рухається, мов кругла крапля олії на поверхні води. Що простір поряд із ним м’яко вигинається.
І він заплющив очі, бо йому не хотілося бачити власну смерть. А Господар Колодязів усе стояв і дивився, і нова хвиля покірності в Юстиновій душі піднімалась усе вище, готова захлюпнути його з головою…
– Так ти знав, проти чиєї волі йдеш? – запитав Господар Колодязів.
Юстин облизнув губи. У роті наростав залізний присмак – ніби він, Юстин, був запряжений і гриз вудила.
– Так.
Господар Колодязів дивився.
– Я не розумію, чому це… проти волі, – із зусиллям продовжував Юстин. – Я не розумію, чому така воля… Чому вона не може… обрати мене?
Господар Колодязів не відводив погляд – ніби поклав холодну долоню на обличчя.
– Вона людина, – в розпачі продовжував Юстин. – Якщо їй у слід вовчого порошку насипати, то нічого не буде. Значить, вона людина.
Той, що стояв перед ним, мовчки схилив важку голову на плече.
– Вона любить мене, – голосніше сказав Юстин. – Я кохаю її. Чому не можна? Чому не можна її любити? Адже вона людина! Вона… вільна! Ну скажіть, навіщо вам принц?! Тобто навіщо їй принц… Вам же не треба ні влади, ні багатства, у вас і так усе є… Так чому – не можна? Я по-чесному… я хочу з нею одружитись. Я не те щоб там… Я ж по-чесному!
– А ти її не знаєш, – несподівано м’яко сказав Господар Колодязів. – Вона зовсім не така проста, як тобі здається… Вона збрехала тобі вперше, але не востаннє.
– Не кажіть так про неї, – попросив Юстин.
– …І вона знала, що провести тебе туди, куди їй хотілося – через місяць, – їй скоріше за все не вдасться. І вона знала, як я з тобою вчиню.
– Це неправда, – сказав Юстин.
– Що неправда?
Юстин мовчав.
– Не бійся, – мовив Господар Колодязів. – Ти помреш миттєво і безболісно.
Навколо, наскільки вистачало очей, була темна глибина. Юстин сидів на круглому стовпі, верхівка його була ніби кам’яний острів у морі порожнечі. Юстин сидів у самому центрі маленької тверді, скорчившись, підтягнувши коліна до живота. Сидів і думав над словами Оса, Господаря Колодязів.
Аніта знала, що веде Юстина на смерть? Не може бути. Невже вона переоцінила можливості свого скельця…
«Ти заслужила на серйозне покарання»… Що він із нею зробить? Відшмагає? Юстин криво посміхнувся. Вбивати ж він її точно не буде, вона не ризикувала життям, дивлячись на місяць через осколок скла…
Але вона ж попереджала! А Юстин у відповідь сказав: «Я пішов би з тобою на край світу». Тоді вона збрехала, що він зможе провідувати діда…
Ос, Господар Колодязів, теж збрехав. Аніта не могла вести Юстина на смерть. Це отрута, вкладена в словах – сказані, вони руйнують довіру зсередини.
Юстин