не стряпчий, – похитав головою Симеон. – Щоб ви довго не думали, скажу. Отаман Степан Разя! Перед тим, як розпочати свою війну, він приїжджав у Спасо-Преображенський монастир до святого причастя.
І далі Симеон розповів, як він гуляв із Степаном Разею на Дону, Волзі, на Хвалинському12 морі, де вони потопили цілу флотилію перського князя Мамед-хана. Іван Міюський може посвідчити, що Симеон був у отамана за джуру, тому бачив і знає про нього більше за інших. Це ж він тоді й навчився гуторити по-козацькому, бо й Разя народився в донській станиці Зимовійська, де всі балакали «як оце ми з вами». Він був не Разін, а Разя, саме так його називали донці, котрі знали отамана ближче.
– А це правда, що Разя возив за собою перську княжну? – спитав гетьманський посланець Зуб таким голосом, наче провадив допит у суді. – Оту кралю, що забрав у перського князя на Хвалинському морі?
– Правда, – відповів царевич. – Ми тоді там не одну… персіянку… Ну, ви мене розумієте, – зашарівся Симеон, і його праве велике вухо спалахнуло, як мак.
Діди, які давно забули, що це таке, смачно заплямкали губами і закивали головами. Вони розуміли.
Тут знову втрутився Зуб:
– А чи знав вор13, е-е-е… ворохобник Разя, – виправився він, – ким насправді є його джура?
– Ні, – відповів Симеон. – Я цього не казав нікому. Думав признатися вже тоді, як зберемося на такій силі, щоб іти на Москву громити бояр.
– А звався ти як на Дону? – і далі допитувався Зуб.
– Матвій. Я сказав, що мене звати Матвієм, але Разя та його козаки називали мене Матюшкою.
– Ага, Матюшка, – повторив Зуб, наче заносив це ім’я до реєстру.
Симеон розповів, що якраз перед тим, як Разю схопили, він відкрив отаманові всю правду. Той дуже зрадів, сказав, що, маючи такий козир, тепер він діятиме зовсім інакше, але наступного дня його скрутили свої ж таки зрадці. Потім на Дон приїхав за наказом царя посланник із великими грішми, щоб задобрити козаків і відвернути від бунту. Симеон хотів передати через того посланника листа государеві-батеньку, тому мусив відкритися і перед ним. Царський повірений вислухав його зі сльозами на очах, узяв листа, написаного царевичем власноруч, і на прощання обдарував Симеона лисячим хутром та п’ятьма аршинами зеленого сукна.
Діди-райці примружили очі на його зелений каптан, підбитий лисячим хутром, і закивали вусами: так-таки-так.
Однак лист не дійшов до царя – його перехопили бояри, ще й оббрехали посланника, що той увійшов у змову з бунтівниками. Йому зітнули голову на лобному місці.
А потім Симеон якось купався у Дону з козаком Іваном Міюським і, хоч як ховався від нього з Божими мітками, Іван, – ось він не дасть збрехати, – запримітив царський вінець на його плечі. Довелося про все розповісти, й Іван Міюський сказав, що після того, як придушили донців і четвертували Степана Разю, залишається надія тільки на Січ та її славного кошового Сірка.
– Здається, я все сказав, – завершив розповідь Симеон і злегка вклонився