не далеко відкотився від цих капустяних голів, бо гетьман ніколи не міг угадати, до котрого полку належить омельниківська сотня. Учора вона була записана до Чигиринського (таке, як ходила під Дорошенком), сьогодні – до Кременчуцького, а де опиниться завтра? Іншим разом Самойлович поїхав би далі, але тут він багато чого міг довідатися, то сів із послами до столу.
І гетьман почув три новини: одну хорошу, другу погану, а третю таку собі. По-перше, чума відступила, карантин на Січі знято, тепер туди вільно заходити, кому дуже треба.
– А ти давно звідти? – спитав Самойлович у Пелеха.
– З учора.
– То, може, ти бачив там моїх посланців?
– Бачив, чого ж би я їх не бачив?
– Чому вони затримуються? – спитав гетьман.
– Ну, я ж сказав. – Пелех виловив дерев’яною ложкою з борщу карася. – Еге, я ж, здається, казав: усім туди вільно заходити, та не всім виходити.
– Як то не всім?
– А так, що посадили тих посланців до сиквестру. Під арешт, значить.
– Під арешт? Моїх людей? Хто посмів?
– От чого не знаю, того не знаю, – сказав Пелех. – Якщо посадили, то, видно, є тут якась підспідка.
Самойлович не знав, що й думати.
– А Сірко де? – ковтнув він повітря.
– Кошовий? – перепитав Пелех, наче на Січі було сім Сірків. – Він пішов на морські розливи турка бити. Цар велів йому чинити промисли над бусурменами, він і пішов, ще не спочивши після Тягині.
– То його немає в Січі?
– Виходить, нема, якщо він на морських розливах. То ж, мабуть, брешуть, що Сірко може бути там і там в один час?
– А той?.. – спитав гетьман.
– Який?
– Ну, самозванець. Він же у вас?
– А-а-а, царевич? Государ Симеон Олексійович у нас, – з погордою сказав Пелех. – Сірко, йдучи на морські розливи, наказав шанувати його та берегти, як ока в лобі.
Тут уже втрутилися Чадуєв і Щоголєв, заскигливши в один голос, що то не царевич, а брехун, самозванець, пройдисвіт, проява і переступник.
Грицько Пелех і розчервонілі від наливки військові товариші вражено подивилися на москвинів.
– Ну, знаєте! – крутнув головою Пелех. – З такими балачками ви далеко не дійдете. Краще вкусіть себе за язик і не показуйте на Запорожжя носа. Вас там розірвуть на шматки!
– Розірвуть і собакам викинуть! – підтакнули військові товариші.
Гетьман шпарко підвівся і подав знак послам: пора! Сотник Паливода хотів було нагадати, що вони ще не їли, не пили, але не посмів.
Надворі козаки з гетьманського почту, голодні та злі, вже починали сікатися до московських ратних людей, та, вгледівши Самойловича, попринишкали.
Гетьман, щоб не гратися з вогнем, поклав єдино правильний рішенець. Він зі своїм почтом повертається до Батурина, а вони, сотник Василій Чадуєв і піддячий Сємьон Щоголєв, нехай паняють на містечко Келеберду, а звідти вже далі на Запорожжя. Він, Самойлович, дає їм надійного провідника Карпа Вишеньку, а згодом на Січ ще підоспіє