тільки грою цих абстракцій; а загалом тяма завжди найбідніша там, де вважає себе найбагатшою. Оскільки нею попихають ці нікчемні сутності, жбурляючи її одна одній, а своєю софістикою вона спонукає дотримуватись то чогось одного, то його прямої протилежності, опираючись таким чином істині, тяма гадає, ніби філософія присвячена тільки мисленнєвим речам. Філософія і справді має розглядати їх і визнає їх за чисті сутності, за абсолютні стихії і сили, але водночас пізнає їх у їхній визначеності і тому панує над ними, тоді як ота сприймальна тяма вважає їх за істину, і вони ведуть її від однієї помилки до іншої. Сама тяма аж ніяк не усвідомлює, що в ній є і нею порядкують такі прості сутності, а гадає, ніби завжди має справу з цілком солідним матеріалом і змістом, так само як чуттєва вірогідність не знає, що її сутність – пуста абстракція чистого буття, але насправді саме завдяки тим сутностям сприймальна тяма пронизує в усіх напрямах будь-який матеріал і зміст; вони забезпечують їй єдність цих різних матеріалів і панування над ними і є тим єдиним, що становить для свідомості чуттєве як сутність, що визначає їхні відносини з нею, і на основі них відбувається рух сприйняття та властивої йому істини. Цей рух – постійне почережне визначення істини і скасування цього визначення – становить, власне, щоденне постійне життя і діяльність сприймальної тями, свідомості, яка гадає, ніби вона рухається в істині. У цьому русі вона йде невпинно, аж поки досягає результату, коли всі ці суттєві сутності або визначеності стають однаковою мірою скасовані, але кожної конкретної миті вона тільки якусь одну дану визначеність усвідомлює спершу за істину, а потім за її протилежність. Вона, безперечно, відчуває їхню несуттєвість і, щоб урятувати їх від неминучої небезпеки, переходить до софістики, проголошуючи істиною те, що мить тому виявилося неправдою. Тому, до чого природа цих несправжніх сутностей, власне, спонукає тяму, — звести докупи й цим самим трансцендувати думки про загальність та одиничність, про також і одне, про суттєвість, яка необхідно пов’язана з несуттєвістю, і про несуттєве, яке, проте, необхідне (тобто думки про ці страхітливі несутності), – тяма намагається опиратися, покладаючись на підтримку такої конструкції, як «тією мірою, якою», а також різних аспектів, або тим, що бере на себе відповідальність за певну думку, щоб відокремити іншу думку та зберегти її істину. Проте сама природа цих абстракцій зводить їх докупи в собі і для себе; здоровий людський глузд – жертва цих абстракцій, що затягують його у свій вир. Коли здоровий глузд намагається надати їм істини (то беручи на себе їхню неправду, то називаючи їхню оманливість ілюзією, породженою ненадійністю речей), а також відокремити суттєве від необхідного, проте несуттєвого для них і дотримуватися суттєвого як істини, протиставлячи його несуттєвому, він не зберігає їхньої істини, а засвідчує свою неправду.
III
Сила і тяма, з’явище і надчуттєвий світ
У