чином, ми маємо тут момент визнання, тобто ця інша свідомість касує себе як буття-для-себе, а отже, сама чинить те, що чинить із нею перша свідомість. Так само й другий момент: діяльність цієї другої свідомості – це власна діяльність першої, бо те, що робить раб, – це, власне, діяльність пана. Пан існує тільки для себе, така його сутність; пан – це чиста негативна влада, для якої річ – ніщо; крім того, в цих відносинах пан – це чиста суттєва діяльність, натомість раб – нечиста, несуттєва діяльність. Проте для властивого визнання бракує моменту, який полягає ось у чому: те, що пан заподіює іншому, він повинен заподіювати й собі, а те, що раб заподіює собі, він повинен заподіювати й іншому. Отак постає однобока й нерівна форма визнання.
У цій ситуації несуттєва свідомість править панові за об’єкт, що становить істину його самовірогідності. Але стає очевидним, що цей об’єкт не відповідає своєму уявленню, бо саме там, де пан досягнув панування, він з’ясовує, що виникло щось зовсім інше, ніж незалежна свідомість. Такої йому не дано, він досягає радше залежної свідомості, він уже не впевнений у своєму бутті-для-себе як істині, бо його істина – це несуттєва свідомість і несуттєва діяльність тієї свідомості.
Отже, істина незалежної свідомості – це рабська свідомість раба. Звичайно, ця свідомість виявляється передусім зовні від себе, а не як істина самоусвідомлення. Але панування показало, що його сутність – зворотна від тієї, якою воно прагнуло бути, тож так само і служіння у своїй реалізації стає радше протилежністю того, чим воно є безпосередньо; будучи притлумленою свідомістю, воно ввійде в себе і перетвориться у справжню незалежність.
Тепер ми бачимо, чим є служіння у відносинах із пануванням. Але служіння – це самоусвідомлення, і нам тепер слід розглянути, чим воно є в собі і для себе. Передусім для служіння пан – це сутність; отже, самостійна, для себе сутня свідомість – це істина для нього, яка, проте, для нього ще не є в ньому. А проте воно фактично містить у собі цю істину чистої негативності й буття-для-себе: адже про цю сутність воно дізналося в собі. Ця свідомість боїться не за ту чи ту річ, не за ту чи ту мить, а за всю свою сутність, бо відчуває страх перед смертю, тим абсолютним паном. У цьому досвіді вона розпалася до найдальших глибин, здригнулася геть уся, і все, що було зафіксоване в ній, затремтіло. Але цей загальний рух, що цілковито перетрусив її, таке абсолютне перетворення всякої стабільності в плинну рідину – це абсолютна негативність, чисте буття-для-себе, що, таким чином, пов’язане з цією свідомістю. Цей момент чистого буття для себе існує і для неї, бо в особі пана вона вбачає свій об’єкт. Крім того, рабська свідомість – це не тільки такий цілковитий розпад узагалі, бо під час служіння вона справді здійснює це служіння; служачи, раб скасовує в кожному окремому моменті свою прив’язаність до природного існування і відкидає його своєю працею.
Проте чуття абсолютної