час вона дивилася на фотокартку, а потім мовчки, тремтячими руками зірвала з неї чорну стрічку і закинула подалі від себе, притискаючи світлину до грудей.
Після короткого переказу того, що відбувалося з дочкою під час німецької окупації, Зіна Яківна задала дуже резонне питання:
– Доцю моя, німці вже давно пішли. Власне, ти вже вибач мою старечу прискіпливість, але ж ти знаєш – я завжди такою була. То ти мені поясни: де ти швендялась майже цілих сім років?
Розділ третій
Ідіот
Іноді Геннадій Петрович відчував себе ідіотом. Не в буквальному сенсі, звісна річ, а в літературному. Принаймні поки його кохана Наталя читала синів твір за Достоєвським, що задали молодшому на уроці російської літератури, то якісь схожі риси, котрі його Ромчик недоладно намагався передати в зошиті, він простежував і в собі.
Більше десяти років – у відділку. Кидають з однієї справи на іншу. Писком тицяють у кожну помилку, мов шкодливе кошеня. І навіть нещодавній натяк на скоріше підвищення в чині не змінив нічого. Це вдома він – могутній і страшний. Перед завучкою молодшого (до речі, дуже ще нічогенькою – і не скажеш, що тій перевалило за сорок) ще похизуватись можна. У дворі, часом, підтягується на перекладині Геннадій Петрович, і всі сусіди з повагою, шанобливо так спостерігають зі своїх вікон за його регулярним ранковим моціоном. Бояться, поважають. Ну, звісно, бояться. А то як же? Ось, скажімо, заманулося майору МДБ замість колодязя (ні, ну а що? адже водогін справно запрацював ще до війни, в сороковому році, правда, потім трохи постраждав…) поставити перекладину, і хіба яка гнида тявкнула щось? Усі змовчали, геть усі. Хоча той спеціально майстрів запросив на суботній ранок. Аби сусіди спостерігали за тим, як розбирають їхній колодязь – джерело води «німецьких вівчарок» – тих вилупків колабораціоністських, котрі жили тут під німцями. Хтось же таки залишився…
Ота стара жидівка з квартири напроти. Точно вона! А ще інвалід недобре зиркає, котрий з нею в комунальній квартирі проживає. Все свої права качає. Певно думає, що йому чогось не додано, а он у Геннадія Петровича все є. Та ти пішов би, безногий матросе, на роботу, як у мене… Людей допитувати, щипцями з них зізнання витягувати, палючими щипцями буквально… Але то ні… то таке. В його відділку зібрана еліта чекістська. Мозок і чуйка. Носи по вітру. Давно він уже не займається оперативною роботою. Але ж і таке бувало…
А коли засипали колодязь і розібрали його верхню частину, то поставили на зрівняне з травою місце металеві бруси. Для ранкових вправ Геннадія Петровича. І хоч би тобі хто щось сказав. Бодай слово. Всі стояли як німі, мовчки спостерігаючи за тим, як засипають колодязь. Нормальний народ вимальовується – німих рабів. Ніхто й не пікне. А інакше буде розмова коротка. Магадан, Сибір – де саме Байкало-Амурську магістраль будують. Тож люди потрібні. І всі це знають. Знають і мовчать, тобто – підтримують. Негласно, так би мовити. Мовчазна згода.
А ось кого справді треба остерігатись – то не цих