Краєвид, побачений із вершини гори, існує тільки тією мірою, якою ти сам збудував його зусиллям свого сходження на гору, і так само й любов. Адже ніщо не має сенсу в собі, зате в усякій речі справжнім сенсом є структура. Твоє обличчя з мармуру – не сума носа, вуха, підборіддя та другого вуха, а м’язи, що пов’язують їх. Твердий кулак, який утримує щось. Образ вірша не міститься ані в зорі, ані в цифрі сім, ані у фонтані, а перебуває в єдиному вузлі, який я складаю, зобов’язуючи свої сім зірок купатися у фонтані. Звісно, потрібні пов’язані об’єкти, щоб зв’язок засвідчив себе. Але його влада міститься не в об’єктах. Лисяча пастка – це ані дріт, ані основа, ані жодна з її частин, а сукупність, що є творенням, і ти чуєш, як заводить лис, опинившись у пастці. Так само і я можу піймати у свою пастку тебе, співцю, різьбяре або танцівнику.
Отака і любов. Чого можна сподіватися від куртизанки? Хіба що перепочинку плоті після завоювання оази. Адже вона нічого не вимагає від тебе і не зобов’язує тебе бути. А твоя вдячність у любові, коли ти прагнеш летіти на підтримку коханої, – це те, про що просив тебе архангел, який був приспаний у тобі.
Не легкість становить відмінність, бо з тією, яку ти любиш, якщо вона любить тебе, тобі досить розкрити обійми, щоб прийняти її. Відмінність полягає в дарові. Адже немає можливого дару для куртизанки, бо те, що ти несеш їй, вона наперед вважає за данину.
А якщо тобі накидають данину, ти заперечуєш цей обов’язок. Адже, коли танцюють, ідеться про сенс танцю. Військо розквартирували ввечері в окремому кварталі міста, і воїни з жалюгідною платнею в кишені, яку треба якомога розтягти, торгуються й купують кохання, мов харчі. Харчі роблять воїна готовим для нового маршу через пустелю, і так само й куплена любов заспокоює йому плоть, що тепер готова до самотності. Але всі воїни перетворилися отак у крамарів і не відчувають від цього завзяття.
Адже, щоб дати куртизанці, годилося б бути багатшим за монарха, бо тим, що ти несеш їй, вона передусім сама собі віддячує, лестить собі своїм успіхом і вихваляє себе, що вона така вправна та гарна й витягла з тебе такий викуп. У цю бездонну криницю можна вкинути тисячі караванів золота, навіть не почавши давати. Адже хтось повинен отримувати.
Ось чому мої воїни, поклавши руку за вушка, пестили ввечері пійманих піщаних лисиць і відчували туманну любов, маючи ілюзію, ніби щось дають дикій тваринці, й п’яніли від вдячності, коли тваринка часом горнулася їм до грудей.
Але знайди мені в тому окремому кварталі куртизанку, що, відчувши потребу в тобі, пригорнеться до твого плеча!..
І все-таки інколи дехто з моїх людей, не багатший і не бідніший за решту, вважає своє золото немов за насіння, що його дерево прагне кинути вітрові, й тому, будучи солдатом, нехтує запаси.
Такий воїн походжає вночі навколо вертепів у пишноті своєї величі. Як сівач ячменю, він ступає широкими кроками до пурпурової землі, гідної приймати його.
Мій вояк цвиндрить своє багатство, не маючи бажання берегти його для себе, й він єдиний пізнає любов. Можливо, добре, що він пробуджує її і в тих дівчат, бо танцював тут інший танок, і в цьому танці вони теж