переселення народів.
З маніакальністю божевільних натовпи старателів подалися на Далекий Захід у пошуках лихоносної примари – Золотого Молоха. Намагаючись якомога швидше дістатися до омріяної землі – Каліфорнії, сотні тисяч їх рушили через степи, ліси, гори й річки і через поселення індіанців, що були їхніми останніми притулками.
Слідом за золотошукачами наспіли лісоруби, землероби, торговці й ремісники. Уздовж основних доріг, що сполучають Схід і Захід, немов із чародійства почали виростати численні селища білих переселенців, це задля них розорювалися степи і вирубувалися ліси, будувалися залізниці й мости.
Якби індіанці змогли тоді відмовитися від свого кочового мисливського життя й освоїти осілий землеробський побут, то місця з лишком вистачило б для всіх. Але ж чи може справжній індіанець пожертвувати можливістю бути вільним воїном прерій, полювати і блукати там, де йому заманеться, заради незвичного, сповненого виснажливої праці, осілого життя, щоб остаточно перестати бути індіанцем?
Це все, звісно, могло б статися з цілим народом еволюційним шляхом, але для того знадобилося б, очевидно, кілька століть. Проте наразі йшлося про необхідність корінної зміни способу життя багатьох сотень тисяч людей майже блискавично, мало не за кілька років. І цю вимогу змінитися ставили прийшлі поселенці тим, хто жив на цій землі з діда-прадіда.
На початку 1860-х років серед індіанських племен почала пробуджуватися національна самосвідомість.
У Північній Америці з’явилося гасло: «Прерії для індіанців!»
Самі індіанці розуміли, що вони вже позбавлені можливості висунути інше гасло, яке варто було б проголошувати на кілька століть раніше: «Америка для корінного населення!» Оскільки на той час вже мільйони білих народилися в Америці й вважали себе її корінними жителями, тож індіанці нині могли заявляти про права тільки на залишки своїх колишніх володінь – Великі рівнини.
Слід зауважити, що протягом усього дев’ятнадцятого століття утискувані переселенцями індіанці докучали Вашинґтонові проханнями врегулювати їхні взаємовідносини з білими емігрантами. Але безрезультатно: влада не в змозі була стримати потік скватерів, охочих оселитися на величезних безлюдних територіях.
Бувало, що представники обох сторін навіть укладали договори й підписували взаємні зобов’язання зберігати «вічний мир», війна ж тим часом не припинялася ні на хвилину: білі наступали на землі червоношкірих, а ті мстилися за це.
Багато трагічних епізодів траплялося в цій тривалій кривавій боротьбі.
Бувало, що озброєні загони індіанців нападали на багатолюдні колони переселенців і знищували всіх до ноги, стирали з лиця землі цілі міста і здобували перемогу в сутичках не лише з ополченцями, а й з регулярними військами.
Але скватерів дедалі більшало, і вони не здавалися.
Заради справедливості слід зауважити, що не лише індіанці вчиняли жахливі злочини, катуючи і вбиваючи геть усіх,