на перонах станцій, вони очікували прибуття чергового потягу зі щедрими пасажирами, жебрували або приторговували жалюгідними фабричними дрібними виробами, походженням із Чикаґо та Бостона, видаючи їх за витвори індіанських скво2. Нащадки колишніх гордих повелителів Далекого Заходу тепер продавали фабричні луки, стріли, мокасини й томагавки.
Їх, колишніх господарів цілого материка, представників непокірного, волелюбного індіанського народу, з «доброї» волі американської влади тепер зігнано в резервації, на жалюгідні клаптики майже безплідної землі, колись цілковито їхньої. Тут нащадки гордих апачів, сіу, чорноногих і делаварів відвідують народні школи, зубрять таблицю множення і сліпають над мудрованою англійською граматикою.
Мені траплялися люди, про яких я спершу думав, що вони трапери3 – ті шукачі пригод, які колись ризикували життям, пробираючись у найвіддаленіші місця Далекого Заходу.
Але вони виявилися не тими траперами, що про них пишуть старі романи; це були безжальні мисливці, які промишляли тим, що винищували залишки дивом уцілілих бізонів, яких іще подекуди можна було подибувати в преріях.
Зустрічав я й цілі каравани переселенців – але не колишніх сміливих скватерів, які колись із рушницями й сокирами в руках освоювали нові землі Америки. Сучасні переселенці – це збіглі з Європи білі раби, гнані голодом, згодні на найважчу роботу на шахтах, заводах і безкраїх полях земельних магнатів Далекого Заходу.
Такі картини цього романтичного краю постали переді мною зовсім нещодавно, мало не вчора.
Я відчув глибокий сум і збентеження.
І нехай хтось із захватом тішиться скупченнями потворних жител, високими трубами, що димочадять під небом, безліччю автомобілів, натовпами закіптявілих рудокопів, виснаженою землею, рестораціями, кінематографом, електрикою, газетами, фабриками, елеваторами – одне слово, усім тим, що зветься цивілізацією.
Мені ж на це дивитися нестерпно важко.
Бо я добре пам’ятаю, якими були ці землі давніше, колись. Занадто добре пам’ятаю.
За тих часів у степах бродили стадами величезні бізони і табунами – дикі мустанги. Там у своїх поселеннях жили індіанці, які ще вважали себе володарями безкраїх просторів родючої землі, горді воїни з палаючими очима, які не схиляли голови ні перед ким.
Я пам’ятаю період безжальних кривавих сутичок, коли Штати щосили намагалися підкорити волелюбних червоношкірих. До чого призведе ця боротьба, було зрозуміло вже тоді.
У ній зіткнулися два світи: один – світ мисливців і кочівників, людей, які жили в гармонії з природою і самі були її частиною; другий – жорстокий світ індустріальної культури, що безжально підкорює і грубо ґвалтує цю природу.
І перший світ корінних жителів Північної Америки програв свою битву зі світом янкі.
Це був час жорстокої, відчайдушної й драматичної боротьби,