народній пісні:
…З жінками нам не водиться,
А тютюн та люлька
Козакові у дорозі знадобиться.
Перебуваючи в стані війни, козаки горілки не вживали. П’яного отамана, наприклад, у час морського походу викидали за борт. Зате вдома, на Січі, повністю віддавалися насолодам, буянили, пиячили по корчмах, які вони поетично називали «княгинями», а жити без «оковитої» просто не могли.
Невідомий художник. Козак Мамай. Олія. Одеський художній музей 1728 рік
Судочинство у козаків було дуже простим і одночасно – надто суворим. За образу військових старшин козака прив’язували до гармати, боржника приковували до гармати ланцюгами, а злодія шмагали нагаями під шибеницею. Найпоширенішим покаранням було побиття киями біля ганебного стовпа на площі, де завжди наготові лежала в’язка сухих палиць з гудзами на кінцях. Екзекуція могла продовжуватися кілька днів і нерідко закінчувалася смертю караного. За вбивство чи за інший тяжкий злочин, наприклад, перелюбство, належалася смертна кара. Винного живцем закопували разом з убитим ним козаком або вішали: садили злочинця на коня, накидали петлю, а потім відганяли коня з-під шибениці. Кара смертю на палі належала до найжорстокіших у той час тортур, козаки могли запозичити її у московитів або у поляків.
Так минало життя запорожців: часом – одноманітно, а часом – у звитяжних військових походах. На старість деякі козаки йшли в монастирі, щоб замолювати свої гріхи, та більшість з них гинули у походах, пропадали безслідно або ж знаходили свій вічний спочинок на січових цвинтарях у повному озброєнні. Один словацький священик (ми ще повернемося до нього), який супроводжував Карла ХІІ у його поході на Україну, описав таке поховання. На могилі часто стояла пляшка з «оковитою», щоб козака не мучила спрага, доки він потрапить до царства небесного.
Характерні риси українського народу сконцентровані у придніпровських козаків. Це строката мішанина вад і доброчинств. Козаки були жорстокими, нестримними, свавільними, віроломними, хитрими, але водночас відзначалися щиросердістю, дитячою добротою, невибагливістю, гостинністю, честолюбством – усі ці якості більшою чи меншою мірою властиві і їхнім гетьманам та отаманам. Але передусім їм властива нестримна жадоба волі, що у поєднанні з холоднокровною мужністю та зневажливим ставленням до смерті торувала їм переможний шлях в усіх військових виправах. Уже в 70-х роках XVI століття козаки здійснювали військові походи у Молдавію (Валахію) та Крим. На своїх легких «чайках» (човнах, у яких можуть розміститися 60 чоловік) вони бурунили води Чорного моря, палили Синоп та погрожували самому султанові під мурами Константинополя.
Україна та запорізькі козаки були відомі у шведській літературі ще задовго до горезвісного знайомства з ними Карла ХІІ[13]. Петрус Петреюс, наш перший дослідник російської культури, видав на початку епохи правління короля Густава II Адольфа