розкажи, що в світі діється. Бо я сиджу пряду, не маю коли подивитися.
Розповіла арніка, що суниці достигли, що гриби виросли, що в Анички весілля. Розказала й про те, що сонечко з журби сховалося за хмари, бо в малої дівчинки захворіла мама та й не одужає без живої води. Почувши про дівчинку, баба взяла арніку за листочок і привела до живого джерела:
– Набери мерщій води, віднеси тій дівчинці для хворої мами! Уві що тобі, дитинко, її зачерпнути?
А в арніки ні горнятка, ні відеречка!
– Хіба що сама води нап’юся…
Напилася, подякувала бабусі і – гайда назад. Через дикі скелі, де лихий дід калачем пригощається, через бір похмурий (там боровик, добрий господар, а виріс – шапка стала як полумисок); через бистрі потоки, через верхи високі. Добралася в те село, де в дівчинки захворіла мама. Постукала у вікно:
– Дівчинко-леліточко! Не плач, не журися, я живу воду принесла! Візьми мою галузку.
Дівчинка взяла, з тої галузочки зварила чаю, дала мамі напитися – мама й одужала. Дівчинка зраділа, і все навкруг заблищало, засяяло. То сонце прогорнуло хмари й сипнуло на гори золотим промінням.
Зраділи верхи й долини, зраділо зіллячко на полонині:
– Мабуть, наша арніка живу воду принесла!
Арніка ж глянула на себе й засмутилася. Поки мандрувала, її листя потемніло, стало тверде та шорстке. А вже пора цвісти.
– Не журись, арніко! – мовило до неї сонце. – Розгорни пелюстки!
Розтулила арніка пуп’янок – і розкрилася квітка, мов сонечко: така ж ясна та промениста!
– Це тобі нагорода за те, що розвіяла мій смуток, – всміхнулося сонце й поцілувало арніку.
Звідтоді цвіте вона сонячним цвітом.
А жива вода в її стеблах так і лишилася. Як хто з гуцулів захворіє, то й шукає арніку. Кажуть, нема над неї зілля на всі Карпати!
День народження Місяця
– Приходь до мене на день народження, – запросив Марійку місяць.
– А коли він у тебе: влітку, взимку, весною чи восени?
– Щомісяця, – сказав місяць. – Бо кожного місяця я народжуюся новий. Тепер, бачиш, я повний.
– Та бачу! – засміялася Марійка, бо місяць був круглий та білий, наче свіжий млинець.
– А новий я тонкий, як серпочок. Приходь!
Потім були хмарні дні. Коли небо нарешті прояснилося, Марійка побачила місячний серпик.
– Це вже ти народився? – зраділа вона.
– Ні, тепер я старий, – зітхнув місяць.
– Ой… – розгубилася Марійка. – Ти старий – як серпик і новий – як серпик. Як же тебе впізнавати?
– Коли схожий на літеру «С», то я старий. А молодий я повернуся в другий бік і буду як дужка в літері «Р», бо тоді я росту. Так і впізнаєш.
Якось надвечір закрапав дрібний дощик.
– Це молодий князь умивається, – сказали зірки.
І біла хмарка простелилася в небі.
– Це князь утирається, мов рушником, – пояснили зірки. Нарешті виплив місяць. Ясний, тоненький – такий, як дужка в літері «Р».
– Місяцю