однокімнатну квартиру на Софійській площі. А набагато пізніше, залишивши однокімнатну квартиру собі для робочого кабінету, придбали квартиру неподалік, за Софійським собором на вулиці, де колись жили батьки Михайла Булгакова і де він сам народився. До Майдану Незалежності, який став 2004-го року центром Помаранчевої революції, а два місяці тому центром нових протестів, мені з «робочої» квартири йти пішки три хвилини, а з сімейної – п’ять. Я один із тисяч і тисяч людей, які живуть у центрі, навколо Євромайдану. Я впевнений, у когось після перегляду теленовин виникає враження, що в Києві йде війна. Друзі з Великобританії й Канади пишуть нервові імейли і пропонують на час цієї війни переселитися до них. Тим більше, що у нас троє дітей. Моя дружина на один із таких імейлів відповіла: «Дякую. Але тут цікавіше». Україна – занадто «цікава» країна. З одного боку, гуляти по Києву вночі зазвичай безпечніше, що гуляти вночі по Лондону або Парижу. З іншого боку – ти ніколи не знаєш, що може статися завтра. Ось і я зараз не знаю не тільки про те, що може статися завтра, але й не знаю, чим може закінчитися сьогоднішній день.
Мої сусіди водять дітей до школи, яка розташована за тридцять метрів од верхніх, «мирних» барикад. Щоранку по вулиці Прорізній, що спускається до Хрещатика, сотні батьків ведуть своїх маленьких дітей. Під Майданом Незалежності, на якому вже два місяці йде цілодобовий мітинг, працює двоповерховий підземний торговий центр, в якому є і кілька кафе, і супермаркет, і ювелірні магазини, і навіть відділення банків. Усі ці магазини, кафе і банки спокійно працюють, так само, як і десяток кафе на самому Майдані. Неподалік працює Головпоштамт, до якого можна зайти і погрітися. Життя продовжується. Тільки тепер зі сцени Євромайдану не виступають рок-музиканти. Мої друзі, що проводять на Євромайдані багато часу, скаржаться, що всі рок-гурти України виступали на сцені для мітингів уже по три рази. Зі сцени виступали і поети, і лікарі, і політики. Тепер бажаючих виступати не так уже й багато. В основному це майже професійні революціонери, які пройшли «школу Євромайдану». На екрані сцени показують новини об’єктивних телеканалів, іноді виступають зарубіжні гості. Вчора, коли я стояв перед сценою, після показу документального фільму про В’ячеслава Чорновола – одного з перших лідерів українського демократичного руху, який загинув у дивній автокатастрофі якраз перед президентськими виборами в 1990-х роках, – виступав поляк, ветеран руху «Солідарність». Він говорив по-польськи. Його жадібно слухали більше тисячі чоловік. Слухали, стоячи на десятиградусному морозі. Я стояв біля намету, на якому було прикріплено табличку з назвою маленького волинского містечка. Із залізної труби, вставленої в спеціально вирізану в брезенті дірку, шугав дим. Усередині великого військового намету в залізній печі-буржуйці горіли дрова. З намету вийшов сивий чоловік років шістдесяти, неголений, у теплій куфайці та ватних штанах зеленого кольору. Постояв, слухаючи польського гостя, зітхнув і зайшов назад до намету.