буцімто заборонено було мирянам читати Євангеліє без допомоги ксьондза: щоб віра не скисла.
Вечір я йому дав, це було легко: мода на Ніцше тільки докотилася до Росії, про нього вже три доповіді з дебатами відбулися в нас у «літературці»; книги його були в мене; чи всі були тоді розрізані, ручатися не стану, але розповісти своїми словами – будь ласка. Марко, насправді, вмів «прислухатися»; і, хоч я спочатку подумки приєднався до думки сім’ї й товаришів, яку він цитував, незабаром, однак, почав сумніватися, чи цілком це правильно. Якщо й був він дурнем, то не простим, а sui generis[60].
Власне, і «сім’я» трималася того ж кваліфікованого погляду; принаймні батько. На цю тему Ігнац Альбертович одного разу прочитав мені щось на кшталт лекції. Почалося, пам’ятаю, з того, що Марко щось десь наплутав, батько був невдоволений, а Серьожа старшим басом сказав братові:
– Марку, Марку, що з тебе вийде? Подумай тільки – Олександрові Македонському у твоєму віці було вже майже двадцять років!!
Після цього ми з Ігнацом Альбертовичем залишилися одні, і раптом він мене запитав:
– Чи задавалися ви коли-небудь думкою про категорії поняття «дурень»?
Тут він і прочитав мені лекцію, попередивши, що класифікація належить не йому, а взята частково з улюблених його німецько-єврейських авторів, частково фольклору волинського гетто, де він народився. Дурні, наприклад, бувають літні й зимові. Ти сидиш собі в будиночку взимку, а на вулиці завірюха, усе тріщить і хлопає: здається тобі, що хтось постукав у двері, але ти не певен – може, просто вітер. Нарешті, ти відгукуєшся: входьте. Хтось ввалює в сіни, весь закутаний, не розбереш – чоловік чи жінка; фігура довго вовтузиться, розв’язує башлик, виплутується з валянок – і тільки тоді, врешті-решт, ти впізнаєш: перед тобою дурень. Це – зимовий. Літній дурень зате впурхне до тебе без нічого, і ти відразу бачиш, хто він такий. Потім можлива і кваліфікація за іншою ознакою: буває дурень пасивний і активний; перший сидить собі в кутку і не сує носа не у свої теми, і це часто навіть тип дуже затишний для співжиття, а також удачливий у сенсі кар’єри; зате другий гнітюче незручний.
– Але цього недостатньо, – закінчив він, – я відчуваю, що потрібен ще третій якийсь метод класифікації, скажімо – за взуттям: одна категорія народжується зі свинцевими підошвами на ногах, ніякими силами з місця не зрушиш; а друга, навпаки, у сандалях із крильцями, на кшталт Меркурія… або Марка.
Ще якось спостерігав я його під Новий рік, на студентському балу в «трупарні». Бал завжди відбувався в чудовому палаці біржі (пишному слову «палац» ніхто із земляків моїх тут не здивується, а з іноземцями я цю тему і з’ясовувати не маю наміру). «Трупарнею» називалася в таких випадках одна з бокових зал, куди впускали лише добірну публіку, добірну в сенсі «передового» устремління душі; і впускати починали лише з першої ночі. Пили там солідно, під ранок інші навіть до істинного трупного градуса; але головний там запій був ідейний і словесний. Хоча допускалися й цивільні, масу, безумовно, становили студенти. Був стіл марксистів