покрити, треба три тисячі, але ніхто тобі не боронить накинути ще.
– Еге, накинути! Думаєш, і в мене самі тузи, як у тебе! – Кернс глянув у свої карти. – А знаєш що, Маку? Щось моє серце чує. Покрию я ці три тисячі.
Він написав на папірці суму, підписався й поклав на стіл.
Усі звернули очі на француза Луї. Той хвильку нервово перебирав руками карти.
– Ет, моє серце нічого не чує, – промовив Луї нарешті й досадливо шпурнув їх на стіл.
Усі сто з лишком пар очей утупились у Кембла.
– Я тебе не перекриватиму, Джеку, – сказав він і обмежився тим, що доклав потрібні дві тисячі.
Тоді всі очі звернулися до Гарніша. Той щось надряпав на клаптику паперу й кинув його на стіл.
– Тільки попереджую, що тут не доброчинне товариство й не недільна школа, – сказав він. – Я крию тебе, Джеку, і ставлю ще тисячу; а ти що, Макдональде? Ось де розгін твоїм тузам!
– Не бійсь, я свого не вгавлю. Накидаю тисячу, – відповів Макдональд. – Ну, що там твоє серце чує, Джеку?
– Щось чує, – Кернс довго перебирав свої карти. – Граю далі, але я хочу, щоб ви знали, скільки в мене грошей. Я маю пароплав «Бела», вартий двадцять тисяч доларів і ні цента менше; є в мене Шістдесята Миля, там на полицях краму на п’ять тисяч. Далі, ви знаєте, що я купив тартака, він тепер коло Ліндермену; ще одне судно в мене будується. То як, можна мені поборгувати?
– Можна, можна, катай, – відмовив Буйний День. – А коли вже за це зайшла мова, то й я нагадую, що в мене є двадцять тисяч доларів у сейфі в Мака та ще стільки в землі на Лосячому. Ти ж знаєш мою займанку, Кембле? Є там на стільки?
– Певне, що є.
– Скільки там із мене? – спитав Кернс.
– Дві тисячі покрити.
– Гляди, перекриємо, як не спасуєш! Далебі, перекриємо! – застеріг його Буйний День.
– Е, моє серце мені не збреше! – сказав Кернс, поклавши свого клаптя з написаними двома тисячами на купу. – Так воно мені й тьохкає, так і тьохкає!
– Мені моє серце нічого не каже, проте карта в мене можлива, – заявив Кембл і поклав свого папірця. – Одначе й не така, щоб лізти ще вище. Я тільки крию.
– А в мене саме така, – Буйний День подумав і написав папірця. – Крию цю тисячу і накидаю ще одну.
Діва, що вже стояла в нього за спиною, зробила те, чого не дозволяється навіть найкращому другові. Вона нахилилась йому через плече, узяла зі столу його карти і, держачи їх біля самих його грудей, зазирнула в них. Вона побачила три кралі й дві вісімки. Грачі так і прикипіли очима до неї, але вона не дала взнаки нічого. Обличчя її, здавалося, скам’яніло, вираз його не змінивсь ані на крихту. Жодна риска не здригнулася, ані очі не заблищали. Вона поклала карти назад на стіл так, як вони й були, униз лицем. Очі, що так пильно за нею стежили, відвернулися ні з чим.
Макдональд добродушно всміхнувся.
– Крию тебе, Буйний Дню, і перекриваю ще на дві тисячі. А як там твоє серце, Джеку?
– Та тьохкає, тьохкає! Тепер ви мене притисли, та воно так тьохкає,